Велика рiдня

– I як тебе в газетi не згадали – голови, значить, не прикладу. Всi ж знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така напасть i почесть?

– Досить, досить менi… I-нi-цi-атор, – насмiшкувато протягнув Дмитро.

– Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай пройдемося до острiвка – там, по-моєму, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже в тебе на серцi… того? Дуже шкрябає?

– Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?

– От i виступай пiсля цього на сценi. Свої проходу не дадуть. Я пiшов у обхiд. Гляди, не промаж. – Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку, широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний, басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у кручi.

Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий заєць вискочив iз кущiв i помчав через Буг.

Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. Заєць, чудернацько блиснувши бiлим пiдбоєм, перекотився через голову i незграбно ковзнувся по льоду.

Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць, що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд.

«Бистра!» – обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд вислизнув з-пiд нiг.

Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що течiя мiцно вдарила йому в груди.

«Це ж зараз пiд лiд затягне». – Надлюдським зусиллям, усiм тiлом рвонувся з холодної купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками лiвої руки вдарився в податливий лiд, а кулак правої, рiзнувши шершаву лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчуває усiм тiлом, напружено борючись проти течiї, що люто тягне, рве його пiд лiд. Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися, впивається в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд, вiн намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається пiд руками, i Дмитро ледве не з головою опускається в рiку. Знову схоплюється за шершавий виступ i знову обломлюється. Вiн уже ледве чує пальцi. Противний важкий i сирий холод стискає, крутить костi. Вода пiдбиває обважнiле тiло, туго повертає його, трохи опускає донизу i знову рве в густу бистрiнь.

– Дмитре! Держись, Дмитре! – розпластавшись на льоду, до нього повзе Варивон. – Завiсся руками.

Поволi витягає червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд. Сп'янiла голова хилиться донизу.

– Держись, дружок! – i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. – Лови! – кидає кiнець ремiнця.