Велика рiдня

I, вже засинаючи, твердо вирiшив: «Завтра ж поїду до Навроцького. Побачу, як вiн господарює. Попрошу зерна для свого колгоспу. Хоч i скупий вiн, а щось таки вдiлить. Мусить вдiлити».

Ця думка i в снi м'якою усмiшкою перекочувалась на гордовитому, оброшеному потом обличчi Дмитра.

Вранцi пiсля снiданку вiн пiдiйшов до дебелої сестри-хазяйки з добрими лiнивими очима, характерними для спокiйних розповнiлих людей.

– Одужуєте, Дмитре Тимофiйовичу? – радiсно зустрiла його, i двi борозенки побiгли вiд уст до пiдборiддя.

– Зовсiм одужав, Ганно Петрiвно.

– От i гаразд. У нашiй лiкарнi Марiя Iванiвна i мертвого поставить на ноги.

– А здорового з нiг звалить, – сказав жартома.

– От уже i не сподiвалася на вас! Ну, Дмитре Тимофiйовичу, на вас саме сонце не вгодить! Нiяк не вгодить! – так обурилася Ганна Петрiвна, що аж крапельки роси затремтiли на її верхнiй губi.

Будучи простою, малописьменною жiнкою, вона всiєю душею зрослася з лiкарнею. Коли привозили тяжкохворих, з перекривленими вiд болю рисами, то й засмучене обличчя Ганни Петрiвни в якiйсь мiрi ставало схожим на обличчя хворого. Для нього в неї завжди знаходилися такi потрiбнi, вiрно угаданi слова, що перекручене, мов корiння, лице хворого з подивом починало м'якшати i розгладжуватися. I часто доводилося її чоловiковi, мовчазному рахiвниковi з сiльпо, до самої ночi сумирно простоювати в синюватому свiтлi коридора, чекаючи, поки його дружина втихомирить спокiйним, спiвучим голосом якусь покалiчену людину.

– Ганю, ти вже? – несмiливо питався, коли вона з утомленою усмiшкою боком виходила з палати.

– Тихше, Володю, – притискала короткий палець до вуст, i чоловiк злякано, округлими очима, зиркував по коридору, який i зимою красувався квiтами, вирощеними дбайливими пухкими руками Ганни Петрiвни. «Велика моя жалiбниця», – любовно називав дружину, завжди почуваючи в душi перевагу її над собою…

– Ганно Петрiвно, та я пожартував, – Дмитро був нерадий, що вирвалися такi слова. – Вiрно – пожартував.

– Якiсь у вас жарти… утопленика, – почала трохи вiдходити.

– Це тому, що я топився. З водою вони влилися… Ганно Петрiвно, дайте менi мiй костюм.

– А це що за новi жарти? – знову обурилась.

– Менi треба у мiсто сходити… На одну часинку.

– Дмитре Тимофiйовичу, ви в своєму розумi? – в непiдробленому жасi округлились очi сестри.

– Та наче в своєму.

– Нi, доведеться таки вас показати невропатологу. Лiкували, лiкували чоловiка, поставили на ноги, а вiн за один день, як град, хоче всю роботу спустошити. Що ж тодi про нашу лiкарню скажуть? Ви подумали про це? Iдiть менi зараз в палату i чекайте обходу.

– А пiсля обходу дасте?

– Нi, ви таки неможлива людина, товаришу хворий. Що вам у мiстi? – перейшла на офiцiальний тон i зразу ж не втрималась на ньому: – Я сама пiду.

– Самi ви цього не зробите.