Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Чому б це я не зробила, товаришу хворий?
– То таке дiло…
– Дмитре Тимофiйовичу, ви хитруєте, з чимсь криєтесь. Мене ви не обманите i костюма не отримаєте. Це вам кажу категорично, точно i з усiєю вiдповiдальнiстю. У нашiй лiкарнi службовi обов'язки виконуються вiрно i точно.
– Ганно Петрiвно…
– Ви вже сердитись починаєте? Стидно, Дмитре Тимофiйовичу, такий серйозний бригадир, а говорить таке, як кустар-одиночка. У нашiй лiкарнi аж незручно такi слова слухати. У вас бiльше до мене справ нема? – Ганна Петрiвна з перебiльшеною строгiстю вклонилася Дмитровi i, розгойдуючись, попливла в палату. «Несвiдомiсть, цiлковита несвiдомiсть», – зашiптувала дорогою.
«У такої що-небудь випросиш, її нiчим не проймеш, – похмуро провiв поглядом широку постать в свiтлоблакитному халатi. – Несвiдомiсть заїдає жiнку i навiть не розумiє цього. Теж менi службовi обов'язки у нашiй лiкарнi виконує… Що ж його робити?»
Косуючи очима, прослiдкував, коли строгий, бiлоснiжний, як виводок лебедiв, обхiд попрямував у першу палату, а сам, хвилюючись, вскочив у канцелярiю. Тремтливими руками зняв телефонну трубку, попросив гараж.
– Гараж! Олексiєнко слухає! – загаркавив, заклекотiв голос шофера секретаря райпарткому, i Дмитро зрадiв, неначе маля.
– Сергiю, виручай!
– А-а-а! Дмитре Тимофiйовичу! Що воно трапилось? У лiкарнi захарчували чи горючого не дають? Це ми дiло поправимо, – закипiв розгонистий смiх.
– Нi, не те… Костюм i пальто у мене… вкрали.
– Украли? Так я зараз же сестру-хазяйку, як цибулину, облущу. Я її на тротуарi машиною переїду. Я її перетрушу, як солому соломотряс! – задихався вiд обурення мiцний, басовитий голос.
– Сергiю, це все потiм зробиш. Зараз привези менi якусь одежину. Та й чоботи прихопи.
– I чоботи вкрали? Тодi я сам з цих господарiв i ременя, i лика надеру.
– Товариш Марков дома?
– На нараду в обком виїхав.
– Сергiю, мене пiдкинеш в одне село?
– Далеко?
– Кiлометрiв п'ятнадцять.
– Дорога справна?
– Нове шосе. До Жданiвки.
– До Жданiвки. Це територiя другого району. Нi, Дмитре Тимофiйовичу, сьогоднi нiяк не можу – у мене побачення.
– Та плюнь ти на побачення.
– Ну, Дмитре Тимофiйовичу, вiд вас я цього нiколи не чекав. Спасибi. Услужили. Цi слова я передам по прямiй адресi.
– Сергiю, – мало не застогнав Дмитро. – Тут таке дiло у мене. Сам товариш Марков похвалить нас обох.
– Похвалить?
– Неодмiнно. В одного колгоспника є новий сорт жита. Зерно таке велике, мов жолудi.
– Та ну? Через двадцять хвилин прибуду, як часи. Вискочивши з канцелярiї, Дмитро сторожко пiшов до головного виходу. Коли ж бiля лiкарнi загула машина, вiн нетерпляче вискочив на ганок i тривожно-радiсним поглядом зустрiв рослу постать Олексiєнка, який, сяючи змовницькою широкою усмiшкою, нiс перед собою оберемок одягу.
– Де та сестра-хазяйка? Я їй зараз викладу основи шоферської науки! – забасив розчервонiлий Сергiй, ледве втискаючись у дверi.
– Потiм, Сергiю. Скидай тут одежу i притримуй ручку, щоб нiякий дiдько з лiкарнi не нарвався, – про жiнок я думаю.
– Ви що, туг, на ганку, переодягатись будете? – здивувався Олексiєнко.
– Чим тобi погане мiсце? – затанцював Дмитро, вбираючись у штани.
Шофер з подивом покосився на нього, а потiм засмiявся.
– Тихше, Сергiю: бухкаєш, наче грiм, – уся лiкарня збiжиться.
– Я б хотiв, щоб тiльки сестра-хазяйка прибiгла. Це вона усе iз коренем тут ломить?
– Iз коренем. Вона така, – майже механiчно вiдповiв, натягаючи чоботи.
Але Олексiєнко ще сильнiше розреготався:
– Ох, i ловко ж ви мене пiдманули…
– Так уже й пiдманув… – не знає, що вiдповiсти Дмитро.
Незабаром виїхали з мiста, i зимовий сонячний день привiльно розкинувся у всiй своїй красi. Вдалину бiгли поля, кружляючи, вони випромiнювали трепетнi струни прозоро-синього повiтря. Здавалося, наче вiяла легкого зернистого дощу пiднiмалися вгору, з снiгової рiвнини, щоб згодом, весною, опуститися родючими зливами на землю. Придорожнi дерева накрапали золотисто-голубим воском, i посiчений снiг пiд ними лежав, як щiльники.
З долини, неначе з дна, почало пiднiматися, напливати село, навпiл подiлене рiкою.
Пiсля недовгих розпитiв зупинились перед новим будинком. Не встигла машина в'їхати в двiр, як iз схiдцiв ганку проворно збiг низькорослий лiтнiй чоловiк з загостреним внизу землистим обличчям i карими упертими очима.
– Просимо до хати, – з гiднiстю вклонився Дмитровi i Сергiєвi.
У великiй свiтлицi Данила Петровича Навроцького тiсно вiд книжок, вазонiв, ящикiв i полумискiв. Зеленi вогники сходiв м'яко пiднiмалися над вогким чорноземом. мiдними злитками суглинку i попелястим супiском, вiд якого так свiжо вiє лiсовим корiнням.