Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ґоліцин хутко звинуватив у всьому Самойловича, та того з сином зіслали в Орєл, потім – у Ніжній Новгород, а вже звідти – до Сибіру. Так Україна залишилась без іще одного видатного політичного діяча.
Через два роки, 1689, Ґоліцин повторює похід, але навесні, щоб уникнути посухи та пожежі. Цього разу були й військові потички, i князь дістався Перекопу, але знову потягнув гарбуза: простоявши якийсь час перед неприступним Перекопом, поплівся додому.
Вдома вони розписували свої військові подвиги, але… По Москві поповзли чутки, що Ґоліцин пішов від Перекопу отримавши від татарів два барила золотих монет. А по тому пішла й друга плітка, – ніби ті монети були лише позолоченими мідними…
Додамо від себе, що піше московське військо, що пішки тяглося влітку крізь степи в умовах незвичних спеки та безводдя (бо, де там i як добувати воду – москалі не знали), зазнавало на своєму шляху невірогідних втрат, як правило більших, ніж унаслідок військових дій.
Але, час кінчати. На місце Самойловича, там же, на Коломаку, був обраний козацькою старшиною новий гетьман, колишнiй генеральний осавул – Iван Мазепа (1687–1709). На ньому можна кінчати історію про Руїну та починати зовсім нову епоху.
8. Епоха Мазепи
Так, це дійсно була епоха, як свого часу була епоха Хмельницького, та могла бути епоха Виговського, якби не дурість і запроданість старшини та байдужість народу.
Найбільше відомостей про цю людину зібрав, мабуть, російський історик Н. I. Костомаров (1817–1885). Переконаний монархіст і патріот він назбирав силу матеріалів про цю людину, що незмінно характеризують його з найгіршого боку (“Мазепа”, 1882, перевид. Москва, 1992, 334 с.). Ретельно перебрав усі доноси, які на нього будь–коли писалися; зібрав i усі плітки, що про нього ходили.
Аналітиком він був марним (адже, світогляд абсолютно яловий), але це – хом’якувати, різну не позбавлену цікавості, дрібноту, – умів і любив.
Наприклад, виставляючи причини, що привели Мазепу з польської служби до України, він малює молодого Мазепу як такого собі красеня ловеласа, що раз за разом спокушає дружин польських магнатів, чоловіки яких за це не раз на ньому жорстоко мстяться; від чого йому й прийшлося тікати до України. Все це виглядає аж надто романтично, але… В Україні все це, чомусь, – як рукою знімає, – ґрунтовно помінялась людина!
До того, пізніші свідки, іноземці, що зустрічали Мазепу, в один голос підтверджують, – не був він таким уже красенем, у якого можна закохатися з першого погляду, а самою звичайною людиною. Та, навіть… як тут сказати? Ну, пам’ятаєте, як доніс московський посол у Лондоні про небіжку королеви Елізабети I, на руку якої претендував Iван IV? – мовляв, – “мордой нє вишла”…
Щось подібне, схоже, було й тут, бо після виходу Мазепи до України, Костомаров утрачає будь–який інтерес до цієї сторони діяльності свого підопічного (чи то Мазепа виправляється?) на десятки років, аж до тієї історії 1705 з Мотрею Кочубеївною. Він усіляко підкреслює довголітню вірність осипаного царськими ласками Мазепи цареві, підлість його зради та абсолютну неважливість цього акту для ходу історичних подій. Не роз’яснює тільки, чому тоді, як пише автор передмови до його книги, совєцький доктор історичних наук Б. Г. Литвак:
… в історичній науці того часу (як втім і нашого недавнього) ця тема була забороненою. Зрозуміло, офіційно вона не заборонялась, але з того часу, коли Мазепа 12 вересня 1708 р. був преданий анафемі одночасно у скромній глухівській Троїцькій церкві і величному Успєнскому соборі Московського Кремля, його ім’я стало ніби викресленим з історії.
Не випадково, що й цей російський історик обирає для своєї передмови наголовок “гетман–злодей”, займаний у популярного в Росії версифікатора миколаївської епохи.
Свого часу прикметник “ґотський” (ґуте) став позначенням всього доброго взагалі (нім. gute, шв. god, англ. good). Так чи не слід би, по всьому, поступити з прикметником “російський”, – у протилежному значенні, ясна річ? Тому й звертатимемося ми в наступному до російської історії – за чим прийдеться, та тільки – в жодному разі, – не за історичною правдою.
А тепер перейдемо до того, що відомо історії про Мазепу та його діяльність.