Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
7. Епоха Руїни
Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.
Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.
Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, і– на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами i зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.
На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отiєї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?
Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.
Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.
Наслідком і стала руїна, що починається з усуненням Виговського 1659. Зазначимо ще, з появою 1663 двох гетьманів, – починається й зловісний (але на жаль – об’єктивний) поділ України: на дещо більш свідомий захід та повністю вже безглуздий схід, який дасть іще двічі знати про себе: після 1917 та після 1991.
Кар’єра правобережного гетьмана Павла Тетері (1663–1665) була відповідно коротшою. Він нацькував був поляків на Лівобережжя, але ті не лише нічого не вшкурали, а ще й викликали повстання на Правобережжі з новим спалахом ненависті проти Польщі. Розбитий загоном повстанців Василя Дрозда, Тетеря 1665 зрікається гетьманства, але прихоплює, на всякий випадок, гетьманську казну та клейноди і збігає до Польщі. Там переходить до католицтва та дістає звання старости, – брацлавського, ніжинського та чигиринського. Хоч, так би мовити, дещо заочно, бо, для польського лиса все це тепер – зелений виноград. Він судиться з польськими магнатами за якісь маєтності, недосяжні ні для них, ні для нього. А в кінці, не знайшовши належного співчуття, як йому здається, перекидається до турецького султана та десь у Ясах 1670 і помирає. Таких ото людей, бачите, обирають тепер українськими гетьманами. А загалом, продукт досить типовий, скінчений пройдисвіт, нічим отой уславлений Дмитро Вишневецький.
Лівобережний гетьман Iван Брюховецький був дещо успішніший. Укріплював, як міг, московську владу та підтвердив 1663 у Батурині незаконну угоду, підписану Юрієм Хмельницьким, як той казав, у полоні. А року 1665 маємо його вершину – приїзд до Москви, прийом у “государя всєя Русі” та звання “бояріна”. Він усім цим так розчулився, що пообіцяв, всупереч умові, усі податки, зібрані в Україні, віддати Москві. Та розмістити по підвладних йому містах 11 600 московських солдатів, яких пообіцяв годувати. От вам і ті 60 000 реєстрових, за яких козацька старшина продала Україну Москві!
Однак, Москва тим часом плює на Україну та укладає з Польщею Андрусiвський мир 1667, за яким віддає Польщі Київщину разом із “матєрью городов русскіх”. А це, зауважимо, геть перекреслює й усю Переяславську угоду в цілому. Бо нею передбачалося укладати мир із Туреччиною або Польщею – тільки за обопільною згодою.
У населення з обох боків Дніпра це викликає загальне обурення, – наче не бачили очі, що у тому Переяславі купували. Не бачили цього й очі пана гетьмана Брюховецького, та він, спекулюючи на народному невдоволенні, розраховує й на цьому щось для себе прихопити. Але, його розлючені прибічники теж користуються обставинами та убивають 1668 недолугого лівобережного гетьмана.