Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський “переможець” Дмітрій Донской.
Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Iван Безпалий, якого не чути ні ранiше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає “повстання”. Виговський зрікається 1659 гетьманства, i продажна козацька старшина садить на гетьманство 18–річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – “Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором”. А, – під яким же це “прапором”, дозвольте спитати, можна “з’єднати”: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років “злагоду”. Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.
Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Iваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.
Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з–під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином “кіднапінгу”? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.
Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.
Одночасно Москва розпочала вiйну з Польщею, хоч i без великого успiху, бо поляки зустрiвши їх на Волинi, геть розiгнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був iз ними в союзi, – негайно перекинувся на iнший бiк, та ще й поскуб їх 1661 над Днiпром. Але, Москва пiдбурила Лiвобережжя та почалась громадянська вiйна.
Як бачимо, ще тодi Україна поділилася на схiд та захiд, та як би цьому не заперечували, а подiл з тих пiр залишився.
В обличчі братовбивчої вiйни Юрiй Хмельницький зрозумiв, нарештi, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцiнного громадянина, – на початку 1663 зрiкається гетьманства та постригається у монахи. Внаслiдок маємо вiдтодi двi України та два ж гетьманства. На чолi з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березi, та Iваном Брюховецьким (1663–1668) на Лiвому березi. Обидва були типовими кар’єристами та спритними полiтичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тiльки й рiзниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне смiття, – руку московського царя.
Та, й це було ще далеко не все.
Дiяльнiсть гетьмана Iвана Виговського стала свiтлою плямою на понурому тлi української iсторiї, вичерпно показала, що Україна й пiсля капiтуляцiї 1654 могла протистояти Росiї, та – не тiльки. Прояви однодухiсть i єднiсть, могла би за допомогою сусiдiв своєчасно випалити i знищити оту ракову пухлину на тiлi людства, яка виростала навкруги “Трєтьєго Рiма”, розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, якi на наш час стали свiтовими. Вiн був полiтиком i стратегом непорiвняно вищого рiвня, нiж Хмельницький iз його абсурдним заповiтом, але… Не мав за собою достатньої кiлькостi нацiонально свiдомих людей.
В цьому аспектi понад цiкавим є ставлення до пам’ятникiв iсторичним особам. У пiдросiйськiй або малоросiйськiй Українi (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрiмучим вiзантiйським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – вiдвоював Україну в Польщi для Росiї!), Михайловi Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономiю!). Але, нема, як не було, пам’ятникiв дiйсно великим: Iвановi Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрi, Дмитру Донцову, Степановi Бандерi… От коли такi нарештi з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тодi й ми скажемо: “Є така держава – Україна!”