Людина без властивостей. Том I

Але це нервове виснаження, яке так і не наставало, а лише постійно нагадувало про себе тремтінням у всьому тілі, дарувало Діотимі досі незнане їй щастя. То був трепет, усвідомлення значущости, яке переповнювало все її єство, це було ніби потріскування під тиском у камені, що вінчає світобудову, священний лоскіт од відчуття порожнечі, коли стоїш на вершині гори високо-високо над світом. Одне слово, це було відчуття власного становища, відчуття, що раптом дійшло до свідомости доньки скромного вчителя середньої школи й молодої дружини віце-консула з буржуазного середовища, якою вона, незважаючи на свій злет, усе ж таки й досі лишалася, мабуть, у найсвіжіших сферах своєї сутности. Таке відчуття власного становища — одна з непомітних, проте засадничих складових нашого буття, як те, що ми не помічаємо обертання землі чи особистого зацікавлення, яке вносимо в свої спостереження й сприйняття. Людину вчили, що марнолюбство не можна тримати в серці, тож більшу його, марнолюбства, частину вона тримає під ногами, стоячи на грунті якої-небудь великої батьківщини, якої-небудь релігії чи якого-небудь рівня податку на додану вартість, а за браком такого становища вдовольняється тим — і це доступно кожному, — що перебуває на вершечку найвищої в цю хвилину колони часу, яка підноситься з порожнечі, — тобто живе саме тепер, коли всі, хто жив досі, обернулися на порох, а з тих, хто прийде на світ потім, ще нікого нема. Та якщо це марнолюбство, зазвичай неусвідомлене, з якихось причин раптом шугає з ніг у голову, то справа може дійти до легкого божевілля, що нагадує шаленство незайманих дівчат, які забирають собі в голову, нібито вони вагітні земною кулею. Навіть начальник відділу Туцці тепер виявляв Діотимі честь, цікавлячись у неї подіями й іноді прохаючи її виконати те чи те дрібне доручення, й усмішка, з якою він звичайно заводив мову про її салон, поступалася місцем статечній гідності. Ніхто все ще не знав, наскільки прийнятна для найвищої інстанції, наприклад, перспектива виявитись на чолі міжнародної пацифістської маніфестації, але з огляду на таку можливість Туцці не раз стурбовано висловлював прохання, щоб у сфері зовнішньої політики Діотима не втручалася в жодне, навіть найдрібніше питання, не порадившись попередньо з ним. На той випадок, якщо коли-небудь народиться серйозна ініціатива провести міжнародну мирну акцію, він навіть одразу порадив негайно подбати про те, щоб через цю акцію не дійшло до політичних ускладнень. Таку чудову ідею, пояснював Туцці дружині, відхиляти в жодному разі не треба, навіть у тому разі, якщо буде можливість її здійснити, але від самого початку слід неодмінно передбачити всі шляхи маневрування й відступу. Відтак він заходився розтлумачувати Діотимі відмінності між роззброєнням, мирною конференцією, зустріччю голів держав і таке інше — аж до вже згаданих пожертв на оздоблення палацу миру в Гаазі фресками вітчизняних художників. Таких ділових розмов Туцці з дружиною ще ніколи не провадив; часом він навіть повертався до спальні зі шкіряною текою під пахвою, щоб доповнити свої пояснення, наприклад, коли забував додати, що поняття «всесвітня Австрія», якщо не хочеш зажити слави небезпечно непередбачуваної людини, можна застосовувати, на його особисту думку, лише, само собою зрозуміло, стосовно якого-небудь пацифістського, гуманітарного чи такого іншого заходу.