Соло бунтівного полковника. Вершина

1

— Довго ж ви їхали, Богдане Даниловичу, — з неприхованою іронією сказав Сашко Тесля. Голос його вібрував незвичним тремоло, схудле сірого кольору обличчя з павутинними сіточками біля очей і глибокими зморшками на лобі нагадувало обличчя старої людини. І погляд — колючий і злий.

Зорій оторопів. Не бачилися вони лише кілька місяців. За такий короткий час — і так змінитися?

— Сашко, що трапилося? — це питання прозвучало зовсім нелогічно, формально і відгонило нещирістю.

— А буцім не видно! — нахабно кинув Тесля. — Доки ви сюди добиралися, мені було дуже кепсько. Думав — дочекаюся, витримаю. Не дочекався, не витримав. Зараз мені вже краще, потроху попускає. Але не думайте, що я покликав вас скласти мені компанію. Останнім часом я п’ю благополучно і сам. Просто мені більше нікому поскаржитися, поплакати в жилетку — ніхто не зрозуміє. Чи, може, піти до Цюби? Іван Миколайович — прекрасні і людина, зрозуміє і, можливо, простить, — очі Сашка І положилися.

Олександре, припини! — суворо сказав Зорій.

Ось і ви не даєте мені висловитися. А я ж це все ношу в собі роками, — письменник сів на стілець. — Як він на мене тоді подивився, — Сашко наче говорив сам до себе, — як подивився. Я цього погляду не забуду ніколи. Хіба ж він дурний? Хіба ж пін нічого не зрозумів? Після того випадку ми жодного разу по бачилися. Я боюся навіть близько підходити до Спілки письменників, щоб випадково не зустріти його. І він мені не телефонував, не запросив на жодний із заходів, що десятками проводяться у Спілці.

— Про що ти говориш, про який випадок? — Зорій починав здогадуватися, що за той час, поки вони не бачилися, щось відбулося. І про те «щось» полковник не знає. — Сашо, я прошу тебе, розкажи мені, що сталося? Ти ж чогось покликав мене? Значить, сподіваєшся, що я можу чимось допомогти? Мені боляче на тебе дивитися…

— А мені не боляче? — враз тихо сказав Тесля. — Я — остання мерзота, ниций покидьок, бездарна тварюка. Я, нікчема, писав на цю святу людину, на цього генія доноси, і він про це спочатку здогадувався, а потім і дізнався напевне.

— Як дізнався? І які доноси? — Зорій почав дещо розуміти: і причини Сашкової пиятики, і те, навіщо Тесля наполіг на терміновій зустрічі.

— А що я, по-вашому, писав? Глави свого роману? Так я мушу вам зараз зізнатися, що я його ніколи не закінчу. Чуєте — ніколи! І знаєте, чому? Бо я безталанний. Мене вистачило лише на доноси. А роман… Роман повинен писатися чистими руками. І зовсім не в розумінні «чистые руки, холодная голова». Ось на цих руках, — Сашко простягнув руки з розчепіреними пальцями до Зорія, — бруд і погань. І винен у цьому в першу чергу я сам. І… ви, Богдане Даниловичу, — закінчив він майже пошепки і враз, змінившись в обличчі, так благально, наче от-от має заплакати, майже самими губами промимрив: — Богданочку Даниловичку, врятуйте мене. Я сам із цієї безодні не виповзу. — І, нахиливши голову аж до столу, письменник Олександр Григорович Тесля заридав. Він ридав безутішно, беззвучно, гірко. І Зорій його не заспокоював. Він сидів мовчки й дивився на плечі, що аритмічно здригалися, на зсутулену спину Сашка, весь вигляд якого розпанахував полковникові серце.