Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Прокинувся раптово, ніби випірнув із глибочезної ями, здивовано роззирнувся, не добираючи, куди потрапив. Поступово свідомість повернулася, водночас із гострою цікавістю ще розглядав білу стіну з величезною фотокарткою і застиглих на ній осіб цього дому; так само продовжувала лунати й музика, все тихіше й тихше, аж доки в глухій порожнечі, що його оточила, не зникла зовсім. І Станіслав подумав: яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки, тобто ті, яким судилося за природою своєю продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать, а з ними так само безплідний і він, бо й він роду не продовжив. Чи ж таке мале це у світі? Більше того, всі вони, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися виконати; в тітки Ольги та в тітки Броні дітей не було, хоч вони свого часу заміж повиходили, а тітка Віра мала кількох наречених, але їх, як і всіх чоловіків цього дому, змила вода життя, і жоден з них не дожив нормально віку, як дідусь його — батько вісьмох дочок. На нещастя, дід помер уже тоді, коли в домі залишилися самі жінки, тобто коли всі вони трагічно осамотніли. Що відчував перед смертю, адже знав: незважаючи на власну реституційну потугу, його дім невзабарі спорожніє, а рід може цілком зникнути з лиця землі? Чи не тому так любив і пестив його, Станіслава, та й усі дивилися на нього, як на свою надію. Але він продуктував тільки музику, при цьому не свою, а чужу, і хоч та музика й записана була на платівки й магнітні стрічки, хоч його однодушно визнавали за видатного піаніста, більшість витвореної ним музики гинула в концертних залах і в короткій пам’яті його слухачів. Останнім часом це почало його жахати, бо всі велетенські зусилля, які віддавав заради свого мистецтва, викладалися тільки для короткочасного життя хай вибагливих, досконалих, вишуканих, прекрасних звуків, а життя звуку — як подих вітру, котрий може часом вирости в бурю, та все одно безслідно зникає зі світу, як і потуга його. Чи не тому долає його останнім часом утома і все частіше з’являється відчуття порожнечі? О, це почуття вбивало! Тоді все блякне, знебарвлюється, втрачає чарівну осяяність: люди, будинки, природа — все ніби відбите на фотопапері, ніби застигле, залишене в часі, але неживе… На щастя, дід не довідався про безплідність онука, був гордий з його успіхів у навчанні, пророкував йому велике майбутнє і, як оповіли тіточки, бо Станіслав був відсутній у момент дідової смерті, останнім словом його було Станіславове ім’я.