Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Привид мертвого дому. Роман-квінтет
Привид мертвого дому. Роман-квінтет - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:

Головною темою роману-квінтету Валерія Шевчука є душевні струси людини кінця XX ст., що й стали похідними завершення епохи. Це і витворило Мертвий Дім. Новаторський за формою роман несе в собі ідею мистецького універсуму: про світ, який умирає, і людину, котра прагне нового утвердження.
1 ... 136 137 138 139 140 141 142 143 144 ... 278
Перейти на страницу:
6

Прокинувся раптово, ніби випірнув із глибочезної ями, здивовано роззирнувся, не добираючи, куди потрапив. Поступово свідомість повернулася, водночас із гострою цікавістю ще розглядав білу стіну з величезною фотокарткою і застиглих на ній осіб цього дому; так само продовжувала лунати й музика, все тихіше й тихше, аж доки в глухій порожнечі, що його оточила, не зникла зовсім. І Станіслав подумав: яка це жахлива річ, коли в багатолюдному домі залишаються самі жінки, тобто ті, яким судилося за природою своєю продовжувати рід, але які вже ніколи того роду не продовжать, а з ними так само безплідний і він, бо й він роду не продовжив. Чи ж таке мале це у світі? Більше того, всі вони, за винятком однієї лишень тітки Люді, свій біологічний обов’язок намагалися виконати; в тітки Ольги та в тітки Броні дітей не було, хоч вони свого часу заміж повиходили, а тітка Віра мала кількох наречених, але їх, як і всіх чоловіків цього дому, змила вода життя, і жоден з них не дожив нормально віку, як дідусь його — батько вісьмох дочок. На нещастя, дід помер уже тоді, коли в домі залишилися самі жінки, тобто коли всі вони трагічно осамотніли. Що відчував перед смертю, адже знав: незважаючи на власну реституційну потугу, його дім невзабарі спорожніє, а рід може цілком зникнути з лиця землі? Чи не тому так любив і пестив його, Станіслава, та й усі дивилися на нього, як на свою надію. Але він продуктував тільки музику, при цьому не свою, а чужу, і хоч та музика й записана була на платівки й магнітні стрічки, хоч його однодушно визнавали за видатного піаніста, більшість витвореної ним музики гинула в концертних залах і в короткій пам’яті його слухачів. Останнім часом це почало його жахати, бо всі велетенські зусилля, які віддавав заради свого мистецтва, викладалися тільки для короткочасного життя хай вибагливих, досконалих, вишуканих, прекрасних звуків, а життя звуку — як подих вітру, котрий може часом вирости в бурю, та все одно безслідно зникає зі світу, як і потуга його. Чи не тому долає його останнім часом утома і все частіше з’являється відчуття порожнечі? О, це почуття вбивало! Тоді все блякне, знебарвлюється, втрачає чарівну осяяність: люди, будинки, природа — все ніби відбите на фотопапері, ніби застигле, залишене в часі, але неживе… На щастя, дід не довідався про безплідність онука, був гордий з його успіхів у навчанні, пророкував йому велике майбутнє і, як оповіли тіточки, бо Станіслав був відсутній у момент дідової смерті, останнім словом його було Станіславове ім’я.

— Бережіть Станіслава — то наша надія! — сказав він, і це зробилося їхньою родинною легендою. Легендою для всіх, тільки не для нього. І лише тепер, коли все частіше виникало почуття порожнечі, зрозумів, що мав на увазі дід. Чоловіки виходили з цього дому по-різному: в тітки Настусі був забраний у тридцяті роки і знищений — йому інкримінували участь у націоналістично-терористичній організації, а їхній син Борис дотяг вісімнадцяти років. Перед початком війни, як оповідала тітка Настуся, він простояв у черзі за маслом кілька годин на холоді погано одягнений і застудився, почався фурункульоз, а потім сепсис. У лікарні Борис швидко загасав: не міг поворухнутись, як оповідала тітка Настуня, тільки дивився великими очима, в який заховувався біль та відчай. Мати переконувала його, щоб тримався, але хлопець знав, що вже ніколи не одужає. Вряди-годи плакав, і сльози котилися по щоках, мов горох, але плакав мовчки. Помер спокійно й тихо на материних очах — ніби заснув. Тітка Настуся не могла собі вибачити, що послала його в ту чергу. Найбільше гризло те, що її чоловік Максим при арешті сказав тільки одне речення: «Бережи Бориса!» — сина, однак, вона не вберегла і, хоч була жінка вольова й активна, часом потрапляла у стан неприкаяності й тихої журби. Переставала варити їсти і клопотатися господарством, ставала тиха, опущена і навіть не стежила по-жіночому за собою — так могло тривати день, чи два, чи й цілий тиждень; сестри намагалися їй тоді догодити. Ці її хвилі занепаду Станіслав пам’ятав із дитинства; тоді всі в домі ставали насторожені й тихі, зникав навіть звичний жіночий галас. Кінчалося тим, що тітка Настя йшла на синову могилу і проводила біля неї цілий день, не ївши і не пивши. Син являвся у її сни і, як вона розповідала, намагався її задушити — саме після того вона і впадала у прострацію. Отямившись, знову бралася за домашні справи — вона єдина із сестер, котра ніколи не ходила на службу, а обмежувалася домом.

1 ... 136 137 138 139 140 141 142 143 144 ... 278
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)