Літа зрілості короля Генріха IV

— Вже його везуть у візку на Гревський майдан.

Що ж, бувають слова, від яких можна або сміятись, або плакати. Анрі навіть вусом не моргнув, сидів, наче засуджений, весь у чорному, з пластирем на губі. Той невловний паскудник на свій лад мав рацію. Може, цей шлях справді веде на Гревський майдан?

Коли він вийшов з карети, народ привітав його вигуками «слава!», і придворні поздоровили його з цим. Він промурмотів:

— Народ… А що ви хочете? Мого найлютішого ворога вони б вітали так само, а то й краще.

То був невеселий день. Та за ним ідуть нові й нові дні, й те, чим ти є й чим маєш лишитись, помалу знов бере в тобі гору, тільки вже збагачене, обтяжене досвідом. Діяльна натура вже не перейматиметься так глибоко тим, що на світі є нерозум та злоба і що їх не можна викорінити навіть найневтомнішими зусиллями. Навпаки, діяльна натура вивіряє себе на цьому, вона вчиться, і її ставлення до життя стає гнучкіше.

Анрі віднайшов свій гумор — той самий, що мав змолоду, з того самого тіста. Тільки виявлявся він тепер на іншому щаблі життя, і за ним таїлося більше. Насамперед до себе він не завжди ставився за правилами, яких вимагає велич найвищої влади, не дотримувався таємничості й урочистості. Щодо цього з ним якимись невідомими шляхами вмів порозумітися простий люд. Багато хто відчував, до якої межі можна дійти в недозволеному — звичайно, при умові, що вгадаєш слушну хвилину. Якось Анрі відвідав ярмарку — і ось перед однією будою бачить фігляра, достоту схожого на нього і вбраного так, як він того пам'ятного дня: весь у чорному, а на губі пластир. Раптом на пісному покутницькому виду наче зблиснула іскринка — майстерно вдано, — і фігляр у подобі короля дзвінким голосом починає вигукувати непристойності. Ото сміху було!

Ну що тут удієш? Звісно, нічого. Та Анрі й не хотів нічого робити. Дав фіглярові грошей і пішов своєю дорогою, зате йому стало ще трохи зрозуміліше, чому він розминувся з любов'ю народу, не спіймав її, наче кільце під час гри в серсо. Не так легко буде йому здобути народну любов. Від земного владики люди вимагають того самого, що й від небесного: суворості, незбагненності, недосяжності. Величі в шатах простоти не розуміють і не прощають; отже, виправдати його в майбутньому може тільки незрівнянна велич і славні на весь світ скарби. Аж під кінець, а може, й після кінця він здобуде любов народу. А поки що — ні. Ще його не вб'ють — і не любитимуть. Поки що — ні.

Після останнього замаху Агріппа сказав йому:

— Величносте! Ви зреклися своєї віри тільки устами, і цього разу ніж дістав тільки до уст. Лихо, коли ви зречетесь її серцем!

Король кивнув головою. Якось він усе ж таки зустрівся з ученим правником, що колись у Сен-Дені вимовив зловісні слова — задовго до того, як вони справдилися в замаху вбивці. Відтоді правник уникав зустрічі, і тепер він опустив очі. Король заспокоїв його приязною мовою, навіть не згадавши про ту давню зустріч, і тільки закінчив розмову з багатозначним притиском: «Nihil tam populare quam bonitas». Його шанувальник глянув на нього з подивом.