Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Краще б уже я був убивцею! — проскиглив нещасний.
— Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.
Грішник:
— Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.
Єзуїт:
— Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він — освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.
Грішник:
— І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.
Єзуїт:
— І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.
Грішник:
— От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так, що я мушу випередити його й заподіяти йому те, що він призначив для мене.
Єзуїт:
— Я цього не казав. Це ти сам кажеш.
Грішник:
— Я це зроблю.
Єзуїт:
— І заслужиш собі мученицьку смерть; як же ти, нікчемо, витерпиш її? А втім, якщо ні, то тобі судились вічні муки, і вибору в тебе нема.
Грішник:
— Чи можу я сподіватись милосердя божого, якщо добре впораюся?
Єзуїт:
— Старим, зачерствілим грішникам пробачалися гріхи за милостиню, подану один-однісінький раз у житті. А з другого боку, невідомо, чи навіть найпобожнішим і найкориснішим учинком можливо спасти вже пропащу душу. З милосердям господнім не торгуються, йому віддаються на ласку чи неласку.
Грішник, постогнавши й поскигливши:
— Я віддаюсь йому.
Єзуїт:
— Отже, ти згоден. Лишається тільки з'ясувати те, чого я, смиренний, не хочу вирішувати сам. Чи благочестивий і корисний обраний тобою вчинок?
Грішник:
— Якщо він може спокутувати свої гріхи моєю смертю, то наскільки ж легше мені спокутувати свої його смертю: адже він таки король!
Єзуїт:
— Годі тобі про свою спокуту, отці єзуїти не марнуватимуть на неї часу. Вони зважуватимуть становище й провину короля, що переслідує католицьку віру, а єресь терпить.
Грішник:
— Ви правду сказали, достойний отче, що я черв'як. Ну що ж, пишатимусь хоч тим, що я черв'як.
Поки що — ні
Дванадцятого грудня до міста Ам'єна приїхали король з маркізою де Монсо. Вони прибули з нечисленним почтом і негайно з'явилися до духовного судді — як звичайнісінька пара, що хоче побратись і клопочеться про розлучення однієї зі сторін. Їм сказали, що треба почекати, поки оскаржений чоловік дасть свої свідчення й наведе докази на свій захист. Пан де Ліанкур досі не з'являвся на виклик. З поваги до себе він усе відсовував надалі ганебну процедуру, нав'язану йому, але насправді вже погодився, хоч і з чисто особистими застереженнями, без яких не міг обійтись. У нього в скрині зберігалось вельми ваговите й правдиве свідчення, яке він заповідав прочитати після його смерті, а потім зберегти навіки.
Сімнадцятого, коли король з маркізою прождали вже п'ять днів, він таки з'явився нарешті додому до єпископського вікарія, привізши й свого нотаря. Але адвокат пані Габрієлі д'Естре заперечував свідчення їх обох. Присутній там не був більш ніхто, дім духовного судді був зачинений для сторонніх осіб. Знаючи пана Нікола д'Амерваля де Ліанкура, можна було не сумніватися, що висловлювтиметься він дуже скромно. А з другого боку, своєму супротивникові й утискачеві, що виступав від імені пані д'Естре, він дав так мало нагод за щось учепитись, як може тільки справді безтілесна істота.
Потім адвокат порадив скаржниці (щодо цього він уже домовився й з її вінценосним коханцем), щоб вона не наголошувала виключно на чоловічій неспроможності оскарженого. Річ у тому, що перша його дружина була зведеною двоюрідною сестрою папа Жана д'Естре, батька скаржниці. Це незаперечна обставина, і пан де Ліанкур її визнає без великої шкоди для своєї честі, а тим часом її вистачить, щоб його другий шлюб визнали недійсним.