Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Та цим не обійшлося; духовний суддя вів справу якнайдоскіпливіше і якнайбезсторонніше, хоча й надзвичайно швидко, — до цього, всупереч власному сумлінню, його спонукала присутність короля. Пана де Ліанкура звели на очі зі скаржницею, і він мусив визнати, що ні разу не спромігся виконати подружній обов'язок, скільки не пробував. Йому довелось вислухати свідчення двох лікарів— доктора медицини і хірурга-практика, що нібито обстежили його, як вони твердили. Зрозуміти, як вони це зробили, було важко — хіба що якимсь надприродним способом. Перед суддями було замкнуте обличчя, людина, неприступна у своїй скромності; прихована впевненість у собі немовби дивно відмежовувала цю істоту від усіх, хто сподівався довести її неспроможність.
Вікарій припинив допит оскарженого й звернувся до скаржниці з прямим запитанням:
— Чи погодились би ви, знаючи про стан здоров'я пана де Ліанкура, жити з ним як сестра з братом?
— Ні,— відповіла Габрієль.
По тому склали вирок, що оголошував шлюб недійсним. Вирішальною підставою лишилася зведена кузина. І тим незаперечніше було враження, що, власне, переміг тут пан де Ліанкур. Із королем він попрощався такими словами:
— Величносте! Сподіваюся, що я в усьому чинив згідно з вашою волею.
Може, то була чистісінька пиха, дарма що цей чоловік зігнувся вдвоє в уклоні й не розгинався, поки король із пані д'Естре не вийшли. На відповідь ніхто не спромігся.
Та хай там як, а люба владарка вже була вільна, а далі видно буде. Щасливі, обоє поквапливо повернулись до Парижа і вийшли з карети перед домом Габрієлі. Вона пішла перевдягтися. Короля, запорошеного, в чоботях, обступили його кузени Конті й Суассон та десятків зо три дворян, яких вони привели з собою. Ще кілька кавалерів, новачки при дворі, прийшли самі. Варта при дверях їх не знала, але їй сказано впустити їх, отож врешті-решт кожен, хто хотів, зміг проникнути до кімнати, де сидів король, а кімната була невелика.
Король, бувши в доброму настрої, жартував із блазнихою Матюріною — жіночкою стрункою й гарною, тільки трохи дурнуватою; вона грала свою роль при дворі з цілковитим правом. Коли вже існує посада блазня, то чом не бути й блазнисі; королю корисно задля вивчення людської натури пильно спостерігати обох — і Шіко, й Матюріну. Відповідаючи на вітальні слова придворних, король водночас перемовлявся з блазнихою галантними фразами, яких ні він, ні вона не сприймали поважно, хоч Матюріна, закотивши очі під лоба, випрохувала в нього поцілунок. І враз — якийсь ляск, наче від ляпаса: в тисняві ніхто й не догледів, що сталося.
— Тьху, чорт, ця навіжена кусається! — гукає король. Він підносить руку до губи— по ній тече кров. Один із придворних, такий собі пан де Монтіньї[55], що стояв, низько схилившись, бо хотів поцілувати короля в коліно, враз випростався й побачив за спиною в короля незнайоме обличчя, бліде й розгублене.
— Ви або я! — розлючено крикнув Монтіньї.— Хтось із нас двох поранив короля!
Блідого юнака схопили, біля його ніг знайшли закривавленого ножа. Він вибріхувався недовго і врешті зізнався, що поранив короля. Через те, що король борюкався з блазнихою, вбивця не влучив у шию і тільки зачепив губу. Король сказав:
— Відпустіть його.
Але юнак простяг руки, щоб його схопили й відвели. Як його звуть, він не признався, сказав тільки, що йому вісімнадцять років.
Хірург відразу зашив губу. Треба було зробити ще кілька стібків, але король не міг довше витерпіти біль. Тому рот у нього лишився помітно скривлений, і, звісно, знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі — і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.
У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.
55
…такий собі пан Монтіньї…- Монтіньї Франсуа де ла Гранж (1554–1617), маршал Франції, служив Генріху III і Генріху IV.