Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Величносте, я прийшов, щоб ви справдили своє слово і вбили мене.
Замість відповіді Анрі обняв свого Агріппу на шию. В тісних обіймах обидва намагалися приховати сльози. Король повів давнього сподвижника до недалекого дому Габрієлі, її самої не було. Він узяв з колиски свого Цезаря і поклав на руки панові д'Обіньє.
— Викапаний ви, величносте, — сказав добряга всупереч очевидності, бо хлопчик був великий, білявий, світлоокий, і взагалі вдався весь у матір.
Анрі відказав:
— От бачиш. Він мій, і я назвав його Цезарем.
— Горде ім'я, — зауважив Агріппа. — Великий Цезар у своїй державі скасував стани: хай усі будуть рівні, і тільки самодержець підноситься над усіма. Він об'єднав усі народи, що жили круг Середземного моря. Для них це означало, що вони мають тільки одного повелителя.
— І саме через це перестали бути рабами, — швидко докінчив Анрі. І зразу ж повів далі: — Це дитя ще не відає, що колись у нього в голові виникнуть такі задуми, в очах його ми бачимо ще тільки первісну чистоту чи порожнечу. А вже сьогодні гомонять про нього та про його походження! Порадь, що мені робити!
Добряга д'Обіньє палко вигукнув:
— Пане мій, треба сміятися з усіх балачок, з усіх пасквілів, та й з дурного дотепу, що вихопивсь у бідняка, бо йому не вистачає пенсії.
— Ми збільшимо її, колись потім. — Анрі забрав свого Цезаря до себе на руки. — Але сміятися чи прикидатись дурником мені й так уже доводиться частенько. Ось і сьогодні я взяв на глузи одного проповідника, бо він прилюднo почав вичитувати мені за те, що я щось шепнув на вушко моїй любій владарці.
— Під час проповіді? — спитав Агріппа. І сам відповів. — Королю це дозволено! — вигукнув він гнівно. — Нехай їздить із нею по вулицях, уряджає для неї лови і слухається краще її, ніж таких непринадних людей, як пан де Роні.
Анрі:
— Мого Роні не займай. Грації його не дуже цінують, зате він у добрій згоді з богинею Мінервою, не кажучи вже про Меркурія. Твоєї ради я просив у клопотах, що їх завдає мені не Габрієль, далебі не вона. Зате:..— він лайнувся своєю давньою лайкою. — Її тітка Сурді завдає мені халепи. Чорти б її вхопили, ту тітку.
— А чому? — спитав Агріппа невинно, одначе лукаво підморгнув.
— Та хіба ти не знаєш? Їй заманулося стати матір'ю. Не втерпіла. От що таке приклад!
Доброму Агріппі стало жаль, що його володар так збентежився.
— Ні слова більше, величносте! Я все знаю. Небога буде хрещеною матір'ю тій дитині, а ви маєте бути хрещеним батьком.
— І я вже погодився, — признався Анрі.
Агріппа:
— Оголосіть війну кому-небудь, то й викрутитесь.
Анрі:
— Ні, справді. Як ти гадаєш насправді?
Агріппа:
— Гадаю, що навряд ви коли одружитесь із пані д'Естре, чи де Ліанкур, чи з маркізою Монсо, а їй слід бути нашою королевою.
Анрі:
— І вона буде.
Він швидко перейшов кімнату але до дальшої стіни, а Агріппа — до протилежної. Звідти Агріппа наважився спитати:
— А пан до Роні? Він же сватає за вас трьох принцес відразу. Ви хочете з ними всіма одружитися та ще й з вашою коханою?
— Нехай собі сватає,— відказав Анрі через плече. — Однаково моя година настане.
Агріппа від другої стіни:
— Ваша прекрасна й чарівна владарка найбільше з усіх гідна владарювати над нами. Бо вона з нашого роду й плоду, і тільки ваша любов підносить її над нами. Хай же буде так. Моя душа, залітаючи вперед, бачить це. Дворові й народові очі відкриються, коли воно справді стапеться.
— Дай мені руку, — сказав Анрі, бо він почув те, що йому треба було почути. Він вийшов на середину кімнати, підійшов і Агріппа, але той довго стояв, схилившись над рукою свого владаря. Йому було недобре на серці, сумління докоряло йому, він не був упевнений у своїй пораді та й у королевій рішучості. А король мовив сам до себе:
— Тоді я можу її тітці догодити, потримати до хреста її дитину.
Агріппа випростав голову — саму тільки голову.
— Та це ще дрібниці, промурмотів він знизу вгору насмішкуватим тоном, аби слова не прозвучали сумно.
Містик
Хрестили малого Сурді, чи як там уже його слід було називати, в старій церкві з найбільшим дзвоном, у такій пишноті, що більшої вже й бути не може. Глядачі заповнили всю вулицю, вони мали з чого дивуватись та й обурюватись. Король як хрещений батько виступав у всій величі, а його кохана як хрещена мати насилу трималась на ногах — такий був тягар її коштовностей. Найвисокородніші дами королівства слугували їй як камеристки, один вельможний пан ніс солянку, ще один купіль, а немовля лежало на руках у дружини одного з маршалів. Воно було опецькувате й важке: коли хрещена мати взяла його, щоб потримати над купіллю, то трохи не впустила. Одна дотепна придворна дама сказала, що хрещеник такий ваговитий, бо в нього на задку, як відомо, висять королівські печатки.