Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
А з другого боку, в короля виникла підозра, що вже нині до країни вдерся, власне, новий ворог. Кардинал Австрійський, його німецькі князі, їхнє військо — це нове обличчя давнього ворога. В Габсбурга воно не одне, адже це всесвітня держава, це гідра. «Я задушив одну голову, а до мене тягнуться ще дванадцять. Треба вбити всю потвору. Доведеться стати до бою з римським імператором, із всесвітньою монархією й усіма її провінціями; навіть Іспанія — це тільки одна з них, повелитель світу Філіпп був просто її агент, і таких у неї не один. Судилося чи склалося так, що я сам-один стою проти всієї гідри, що зветься християнський світ».
Це надлюдське завдання вжахнуло його. Ще кілька секунд тому він не знав, що воно постане перед ним. А воно таки постало, і це було вперше. З ним скоїлось велике нещастя, — то була його власна думка, що зринула насамперед. Він побачив свою остаточну місію, і вона була над його сили.
Він підвівся з-за столу, йому хотілось самому-одному втекти туди, де темно і де ніхто не завважить його великого страху, не зрозуміє, що сталося. Але його подруга злякано доторкнулась до його руки. Він глянув на неї й помітив, що вона відчула його ляк, хоч не знає ні сили того ляку, ні причини. Одначе страждає разом з ним, бо почуття вже обернули її на його частину — до самого її кінця. Він пригорнув її й зник в нічному саду.
Вони зійшли на терасу, що виступала зі стіни під їхньою спальнею; там ніхто не міг почути їх. Габрієль зашепотіла:
— Коханий мій пане, у нас є вороги. Щоб ви змогли перемогти кардинала Австрійського, я продам усе, що маю, і вкладу гроші до вашої воєнної скарбниці.
— Моя люба, моя кохана, — відказав Анрі.— Найдорожче моє добро — це ти сама. Забудьмо про ворогів, бо коли накликати їх, то дуже легко може з'явитись аж забагато.
Габрієль не зрозуміла таємничого натяку, але й не допитувалась. Обоє затихли, ніби саме настав час для пестощів. Але й знов їм завадило те саме нещастя, що в подобі думки спіткало Анрі. Він хотів відігнати його, щоб більше не зустрічати. Та, на жаль, саме вже це вимагало внутрішнього діалогу з узятою на себе місією. Вже взятою — понад силу вона йому чи ні.
Він думав: ще змолоду всі турботи й звади насилала на нього сама лиш Іспанія, хоч би з ким бився, хоч би чия куля будь-коли падала перед ним, хоч би скільки міст він здобував, а людей прихиляв на свій бік, поки з них усіх склалося його королівство. «Це коштувало півжиття, ні, більше. Та тепер я хочу спокою, хочу віддатися мирним трудам. Хіба Піренеї не досить високі, щоб я мусив іще громадити Оссу на Пеліон? Та за мною поженеться новий ворог — чи відрослі голови давньої потвори. У мене своя доля», — і він знов лайнувся своєю лайкою, цього разу навіть уголос.
Габрієль теж хвилював той діалог у його душі, хоч вона його й не чула. Вона сказала:
— Величносте! Може, справді я принесла вам нещастя? Впало Кале, і мене зненавиділи. Пан де Роні винуватить мене.
— Люба моя, кохана, — промовив її владар коло самих її уст, але дихав він гнівно. — За це пан де Роні завтра повернеться до арсеналу, де йому й місце. А ми зостанемось і пробудемо день на чистенькій молочарні, коло твоїх сорока доглянутих корів, на соковитій травичці. Кругом тебе всі дами красуватимуться в сільських уборах. Ти — їхнє осереддя, і ти — моє щастя.
— Любий владарю, — сказала вона, — я знов чекаю від тебе дитини.
Вона заплющила очі, хоч було й так темно, і відчула, як його серце забилось під радості. Його гнівного віддиху вона вже не чула, зате його губи доторкнулись до її губів, і глибоку тишу тих взаємних пестощів відмірював тільки ритм їхніх сердець.
Аж ось унизу, в садку, щось ляснуло, засичало, а тоді в небо злетів вогненний хвіст, описав плавну дугу, спустився, сиплючи іскрами, й погас. А з грудей усіх, хто гуляв у нічному саду чи дивився з парадних сходів або з вікон, чекаючи, що ж далі, вирвалось одностайне: «Ох!»