В сузір’ї Дракона

У нашому дворі всезнаючі бабці казали, що він «добряче чокнутий», хоча те, що він психічнохворий, було й так зрозуміло, оскільки він перебував на обліку в психоневрологічному диспансері. Звали його Павлом (прізвища, на жаль, не пам’ятаю, мабуть, я його взагалі не знав). Усі його звали «Павлом із вісімнадцятої». Він жив сам, дружина, казали, покинула його, коли у нього почалися проблеми зі здоров’ям, дітей не мали. Розлучившись, вони розміняли квартиру на дві окремі в різних районах міста, і таким робом він опинився в нашому будинку. Високий, худющий, у широких штанях — кльош — данина флоту, геть не модних сьогодні, він завжди — влітку і взимку — ходив у тільняшці, тож його у нас і прозивали моряком або «тільняшкою». Він любив, бувало, зайвий раз підкреслити свою приналежність до флоту: «Ми — в тільняшках!» А коли йому не вірили в чомусь, рвав на собі якийсь там піджачок, схожий на матроський кітель або чорну куртку, і кричав, показуючи у себе на грудях смугасту тільняшку: «Ти — гля!.. Той, хто в тільняшці, ніколи не бре’!..»

Запевняв, що в минулому він — військовий моряк, але у відповідь на те у нашому дворі лише крутили пальцем біля скроні — вбив собі в голову, бідолаха, що він моряк, тож і натягнув тільняшку та кльош, а їх можна купити на кожній барахолці. Та й у Павлівці, — відома у нас лікарня для психохворих, усі такі лежать — як не Наполеон або Македонський, то адмірал чи космонавт, або й інопланетянин…

Виходило ніби логічно.

Він часто сам до себе — певно, забувшись, бурмотів (він узагалі любив, що називається, «побесідувати з розумною людиною», себто із самим собою) відомі рядки Шевченка: «Думи мої, думи мої! Квіти мої, діти! Виростив вас, доглядав вас. Де мені вас діти?». Іноді під час такого бурмотіння згадував Мефістофеля — лице в нього було довгасте, мефістофельське, з гострою борідкою (що її він часто замислено посмикував) і таким же гострим носом, або величав себе гегелівським чортом, вірив, здається, в дух Банко — той, із трагедії Шекспіра «Макбет», що уособлює помсту за злочин, і взагалі — захоплювався, як я відчув, марновірством. Знав, здається, Біблію й іноді, сидячи у дворі на лавочці, звертався кудись у простір, до невидимого співбесідника: «Бог дав нам силу бути слугами Нового Завіту, не букви, а духу: буква-бо вбиває, а дух животворить». «Буква мертва, — вперто переконував когось невидимого й аж сердився, — напевне, той, невидимий його співбесідник, з ним не погоджувався, — дух треба брати за основу, дух животворить, а буква мертвить».

Одне слово, класичний псих із начитаних інтелігентів, які, на свою біду, дошукуються першопричин… На цьому ґрунті сердега й «поплив». Але, судячи з усього, він був ще не зовсім закінченим психом, чи, як бабці казали, «чокнутим», а тихо собі й далі божеволів. Неухильно. Жив замкнуто, ні з ким не водив знайомств, ніхто у нього в квартирі не був, і він ні до кого не заходив, пенсію отримував значну (принаймні наша листоноша запевняла, що військову і — «добрячу»), але майже всю її роздавав жебракам, щосуботи й щонеділі, як не перебував у Павлівці, ходив до церкви «замолювати гріхи», тож від пенсії й до пенсії грошей у нього постійно не вистачало, і він приходив до мене позичати, «аби дотягнути», але просив чомусь незмінно лише троячку і незмінно — отримавши пенсію — повертав її разом із чемною дякою.