В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
— Нестор «чюдо» в Полоцьку пояснює присутністю бісів. А що таке біс? Це уявна надприродна сила, що втілює зло і звичайно ж зображується у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками. Загалом злий дух, диявол, сатана.
— Одне слово, біс його знає, що воно таке, — посміхнувся мій співрозмовник і його жовті очі аж світилися. — Ви скажете, що всі ці явища, всі ці «біси» не відповідають відомим законам фізики. Правильно. Відомим. Але є ще невідомі вам закони фізики. Поки що невідомі, — дивно, кого він має на увазі, коли підкреслює «вам», «ви? Всесвіт, наприклад, безкінечно великий і складається з безкінечно малих атомів. Вони володіють величезною внутрішньою енергією, але залишаються невидимими для вас, — знову «для вас», — а об’єднавшись в молекули, вони утворюють матерію, що оточує ваш матеріальний світ…
— Чий це — ваш? — зрештою, запитав я прямо. — Хіба ви, добродію, не належите до нашого світу?
— Але це не дивлячись на те, що атоми невидимі, — не звернув уваги незнайомець на моє запитання, — нікому й на думку не спаде заперечувати факт їхнього існування. Адже і ви, і ваші тіла теж складаються з атомів. Чи не так?
Я змушений був кивнути на знак згоди і на якусь мить наче відключився. Коли отямився, незнайомець все ще говорив:
— Уявіть, що поруч з вашим світом існує такий же інший світ. Який рухається із швидкістю, що на кілька порядків перевищує швидкість вашого світу. Чи відчули б ви його присутність? Ні і ні. Ваша свідомість просто була б не в змозі його зафіксувати. Але від цього інший світ не перестав би існувати поруч вашого. І ось в точці перехрещення паралельних світів і виникають дива, що їх описав Нестор, що їх я назвав би чудом Полоцька… («Виходить, він — з того іншого, паралельного світу?» — встиг я подумати). Там, де в через незрозумілі вам причини трапляється контакт паралельних світів і виникають загадкові явища та істоти, що їх ви звете бісами і що для вас вони не мають реального пояснення… Кажу, «для вас», маючи на увазі і вас особисто, бо ви такий же закоренілий безвірник, як і решта ваших співгромадян. Я, здається, вас так і не переконав. Навіть, історичними фактами, що їх наводив.
— Оті «факти» про негадане зістригання серед білого дня волосся з людських голів? — гмикнув я і ворухнувся, аби звестися.
— Хвилиночку, — спинив мене дивний незнайомець із жовтими (прямо-таки аж жовтющими!) очима. — Ваші кпини щодо… «зістригання волосся з людських голів» заділи мене за живе. Даруйте, що вдамся до заборонених методів, але я змушений до них удатись.
— До яких це… заборонених? — я, здається, трохи здрейфив.
— Про це ви дізнаєтесь пізніше. Повернувшись додому.
— Ви, здається, мені… погрожуєте?
І тут я, здригнувшись, побачив, що мій співрозмовник не сидить. Він якось дивно висить. А втім, він сидить, але не на лавочці, а над нею. В повітрі. Казна-що таке. І крізь нього все видно, як ото крізь скло чи яку іншу прозору річ… І пильно дивиться на мене — як не пронизує мене наскрізь своїми жовтющими очима. І від сяйва його очей світ переді мною наче почав згортатися.
Світло померхло зненацька.
Хвилю тому воно ще було. І раптом у наступну мить наче хто, клацнувши вимикачем, виключив білий день. Як ото в помешканні електролампочку. Тільки цього разу хтось вимкнув сонце, а з ним і білий день.
«Диво дивнеє», — встиг я подумати. Та хіба ж може таке статися білого, щонайбілішого дня, повного сонця, коли ще до вечора не близько?
Суцільна, непрониклива пітьма наче з неба упала.
Я сидів отетеріло, не відчуваючи під собою навіть лавочки, нічого з реального світу не відчуваючи. По якомусь часі (але, мабуть, хвилин через декілька, так, так, через декілька хвилин) передихнувши, зібравшись з думками і відновивши здатність мислити, я подував, що це очевидно ефект сонячного удару, коли в людини раптом все темніє увічу, але ж ні… Не сонячний ефект, заперечив я собі, адже я зберігав повну ясність розуму та свідомості і добре все пам’ятав — хто я, де я і що зі мною трапилось…
Але ж куди тоді зникли гамір вулиці, голоси людей, шум машин, дитячі вигуки, гудіння бджіл на липі, під якою я сидів і самі її медвяні пахощі… Я боявся ворухнутися, бо здавалося, що піді мною, точніше, під лавочкою розверзлась чорна безодня прірви, з якої війнуло холодом. Я все ще не тямив, що ж врешті-решт сталося?