В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Наше завдання: вздовж правого борту крейсера по ватерлінії поставити магнітні міни і, зникнувши на своїх буксирувальниках у глибині моря, дістатися підводного човна, а вже він висадить нас у глухому районі берега, де й чекатиме наземний транспорт. Якщо міни будуть поставлені правильно і, головне, непомітно, спецкомісія складе акт про успішний «підрив» крейсера, нам виставлять відповідну оцінку, а вже потім начальство вирішуватиме, чи потрібні ми флоту чи ні.
Ну, повиринали ми під правим бортом крейсера, вимкнули свої ПЗП і, пересуваючись уздовж борту, заходилися виконувати завдання. Гріло душу й піддавало нам упевненості те, що ми лишилися непоміченими, не порушивши таємної (для нас вона, звісно, вже не була такою) сигналізації, проникли в бухту, що добре охоронялася, — це вже половина успіху задуманого. Міни ставили, ясна річ, учбові, хоч вони зовні, за фактурою й вагою, нічим не відрізнялися від справжніх, бойових. Ставили, як я вже казав, з правого борту, щоб після «вибуху» крейсер відразу ж «перевернувся» й пішов на дно.
Скребками зчищали черепашки, яких, як і на кожному морському судні, було предосить на бортах крейсера, і тільки тоді ставили міни — в нічній тиші чути було, як вони тихо клацають, «присмоктуючись» до броні корабля. Тепер їх уже непросто віддерти, а самі вони нізащо не відпадуть. На випадок, якщо раптом нас виявлять, ми повинні були пірнати під днище крейсера і перечікувати там тривогу, а коли вона вгамується — продовжувати свою справу, якщо ж ні — йти на глибину й повертатися до човна, не виконавши завдання.
Але нам щастило. Ніч була тиха, темна, на палубі крейсера — ані душі, лише де-де блимають лампочки, та чути, як клацають, прилипаючи до борту, наші міни. Пригадую, я тоді подумав: міни учбові, а таке відчуття, наче бойові, і все відбувається насправжки. А втім, так і повинно бути — учбові міни лише не можуть вибухати, у всьому ж іншому вони — близнюки справжніх, щоб ми звикали до них.
До четвертої години ранку ми благополучно впорались із завданням, всі міни поприлипали до борту, і ми, задоволені вдало проведеною операцією, осідлали свої ПЗП, спустилися на двадцятип’ятиметрову глибину, розвинули швидкість до п’яти вузлів, взяли курс на підводний човен, що в заданому районі стояв на підводних якорях, чекаючи нас…
Тільняшка допив чай, повертів у руках порожню чашку.
— Вам… ще? — заінтригований його розповіддю, я з трудом повернувся до дійсності.
— Налийте… Хоча… Зілля б мені, а не чаю — щоб забутися.
— Вибачайте, але такого не маю…
— Жаль, — схопившись, він забігав у моїй маленькій кухоньці, натикаючись то на одну стіну, то на другу. — Набридло! Боже мій, як воно мені вже набридло! Достобіса!..
— Хто чи що?
— Моє минуле… Слухайте, а вас ваше минуле не турбує?
— Ні… Здається, що ні.
— І навіть уночі?
— Я вночі маю звичку спати.
— Щасливець! А я ночами здебільшого думаю, минуле перелопачую, себе терзаю… А ви… У вас, мабуть, було ідеальне минуле? Чи — правильне?
— Як і у всіх: вчився, працював, закохався, одружився, діти… Тепер вони вже дорослі, дружини немає. А минуле… Ні, не тривожить. Хоча іноді хотілося б його повернути — по-іншому б прожив.
— О-о! І я б хотів по-іншому прожити відпущене мені Господом… Та що тепер… Не переграєш прожитого і накоєного, тож мусиш далі нести свій хрест.
— Це ще й нічого — в інших он і хреста немає, щоб його нести.
— Гм… Парадоксами, бачу, мислите. Це теж непогано. А я б таки радий був позбутися свого минулого, та… Гаразд, не маєте зілля від забуття, то давайте ще чаю. І собі заодно свіженького хлюпніть: продовжите далі чаювання із душогубцем…
Доки я готував свіжий чай із мелісою та м’ятою, він підійшов до відчиненого вікна і стояв якусь мить до мене спиною, похитуючись з носків на каблуки, а повернувшись, пробурмотів:
— У вас під вікном якийсь тип стовбичить… Читає газету чи… вдає, що зацікавився нашою пресою… Мабуть, крім вас, ще когось цікавить моє минуле. Ну та дідько з ним — хай читає! Давайте свого запахущого чаю. А лимончика у вас часом не знайдеться? О-о!.. Дякую, дякую, люблю чай ще й з лимоном…