Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)
— Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, — пригрозив.
Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув:
— Ось що... Негайно збільшіть кремлівську варту! Особливо біля в’їзних воріт — щоб там і миша непоміченою не прошмигнула. Сьогодні ще погуляємо, проводжаючи моє весілля, а завтра займуся вашими чутками та страхами! А поки що збільшіть, як я сказав, варту! Поставте під брами кращих стрільців.
Їх і поставили — Басманов особисто відібрав кращих з кращих. Ще й пригрозив їм пильнувати в обидва, вуха тримати на маківці голови і нікого без особливого на те дозволу і ногою в Кремль не пускати!
Але то вже було запізніле розпорядження царя — щодо збільшення варти біля кремлівських воріт. Головний змовник, боярин князь Василій Шуйський, ще раніше нього розпорядився до ранку захопити всі ворота Москви — і кремлівські теж.
Одночасно він впустив у Москву військо, яке до того стояло неподалік столиці, збираючись у похід на Крим.
Шуйський відмінив похід, велівши війську йти походом на Москву.
Вночі вірне Шуйському військо увійшло до Першопрестольної і почало займати вигідні позиції для нападу.
У всіх міських воротах, в тім числі й у кремлівських, вже були вірні Шуйському стрільці. Загони московитів, незадоволені царем Дмитрієм, вночі озброївшись, теж вийшли на позиції.
Рахунок часу пішов на години.
Всі чекали лише умовного сигналу для виступу...
16 травня вночі цар Дмитрій зі своєю царицею вже був обікладений у Кремлі, як ведмідь у барлозі. А втім, і в Кремлі вже готувалися до виступу. Всі чекали сигналу, і він нарешті пролунав...
Того останнього перед непоправною бідою 9-го дня царського весілля його величність та її величність і їхніх гостей розважали скоморохи.
Взагалі, скоморошество, як вид придворного мистецтва, почалося ще з язичницьких грищ. Але тільки-но розпочалася боротьба з язичництвом, так почалася і боротьба із скоморошеством. У розпал тієї боротьби на Русі навіть слухання пісень розглядалося як тяжкий гріх.
Протягом всього руського Середньовіччя тривала затята боротьба з музичними веселощами скоморохів та з інструментами, що ними вони користувалися. (Починаючи з ХI і аж до середини ХVII ст. музичні інструменти скоморохів вважалися предметом ідолослужіння, бісівським атрибутом, дияволовим «искушением» — різні там сопелі, гуслі, бубони...)
Церква постійно переслідувала, зживаючи зі світу білого скоморохів — аж до ХVII ст., коли спеціальною постановою Стоглавого собору 1551 року були заборонені всі грища — «и в гусли, и в смычки, и сопели, и всякую игру, зрелища и пляски, а вместе с ними и игры в кости, шахматы и камни». І все ж, незважаючи на таку сувору заборону, скоморохи мали велику популярність серед усіх верств руського суспільства.
Іван Грозний довгий час любив слухати музику скоморохів і навіть — серед свідчень князя Курбського — «участвовал в их плясках во время пиров». Для царя Івана скоморохів — хоч він і ставився до мистецтва скоморохів як до низького, холопського — набирали в Новгороді і «по всем городам и волостям».
І все ж, не хто інший, як сам цар Іван, своїм указом врешті-решт заборонив скоморошество, а їхні музичні інструменти велено було знищувати. Голштинський мандрівник Адам Олеарій свідчив, що патріарх «велел разбить все инструменты кабацких музыкантов, какие оказались на улицах, затем запретил русским вообще инструментальную музыку, велел забрать инструменты в домах, и однажды пять телег, полных ими, были отправлены на Москву-реку и там сожжены».
Були заборонені всі види інструментів — брязкальця, біла, підвіски, що шумлять, бронзові дзвоники, варган, бубна, брунчалка, гуслі, гудок... А сопелі, було сказано в ухвалі, «простонародные гусли считать орудием, собирающим бессовестных бесов».
У Давній Русі існували двоє понять — мусікія (музика) і співи. (Мусікією називалася тільки інструментальна музика.) Гра на струнних музичних інструментах називалася гудінням, а на духових — сопінням.
Музичні інструменти в Давній Русі застосовувалися у різних сферах — в придворному, княжому побуті, а в ратній справі головну роль виконували барабани. Шанувалися і гуслі — під їхню музику виконувалися епічні пісні, сказання тощо. Гуслярі були людьми вельми шанованими. Героїчні пісні-слави співали при зустрічах князів, які поверталися з походів, при сходженні на княжий престол, але вже в Московській Русі на їх місце прийшли «Заздравні чаші» — многолітствування царям, князям і патріархам.