Марина — цариця московська
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6745-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Марина — цариця московська». Краткое содержание книги:
Марина Мнішек, польська графиня, вісімнадцятирічна дочка воєводи з українського Самбора з Карпат, волею випадку (чи історії) стала царицею і жоною двох царів тих лихих часів, які на Русі прозвали Смутними, а її — царицею Смути.
Про це й розповідається в романі Валентина Чемериса. А ще про кохання Марини до молодого царя Дмитрія, про останню її любов до козацького отамана Івана Заруцького, про криваву трагедію, що її спіткала, і про подальшу долю московської цариці, чиє життя так рано урвалося — у 26 років — у башті Коломенського кремля і яка вже після своєї смерті буде оголошена відьмою і чаклункою...
Але тільки не того разу.
Вислухавши те, що передавали «якісь руські», що в Москві вже завершується підготовка до бунту, стривожений Басманов відразу ж пішов до царя, який саме танцював у цариці Марини разом з її гостями, — венгерка з його гусарського костюму була нарозпаш!
Не просто було вірному Басманову відірвати захмелілого та веселого царя від танців, але він те зробив.
— Чого тобі, Басмане? — невдоволено запитав захеканий од танців цар. — Ти відірвав мене від веселощів у моєї цариці — у тебе справді нагальні вісті?
— Справа не терпить зволікань.
— Викладай! Та пошвидше, я хочу ще танцювати. І цариця моя хоче дати роботу своїм струнким ноженятам...
Але як тільки вірний Басманов заходився викладати те, що йому вже було відомо про змову, як цар його нетерпляче перебив:
— Будя, Басман, будя!!! Я вже ситий цими чутками ось покедова, — ребром долоні провів у себе по горлі. — І взагалі... Взагалі, я цього й слухати не хочу — набридли всілякі чутки. Та страхи, що нічим не підтверджені. І взагалі... взагалі, я, Басмане, не терплю донощиків, а тому буду їх наказувати. Донощиків! І тебе, Басман, можу наказати — за розповсюдження неперевірених даних. Висмоктаних з пальця чуток!
Басманов неспокійно затупцяв на місці.
— Воля ваша, але...
— Ніяких «але»! Я кажу: йди геть, Басмане! Йди, поки я і тебе не велів відшмагати батогами!
Але тут до його величності підійшов тесть, пан воєвода Мнішек, — він теж був явно стривожений.
— Почекай, боярине, — спинив Басманова, який уже почав було задкувати від царя. — Гадаю, — повернувся воєвода до царя, — що боярин Басман... Ні, ні, не гадаю, а певний: боярин Басман приніс тобі не чутки, а справжні і тяжкі для нас вісті. Лихі вісті. У правдивості їх я не радив би сумніватися.
— І пан воєвода туди ж? — цар похитнувся, але встояв. — Що ви хочете, воєвода і боярин?
— Дорога кожна година — не день.
— Вже й година дорога?
— Атож. Ко-ожна-а, — повторив воєвода по складах. — У Москві й справді твориться щось непотребне, вороже нам. Треба діяти і діяти негайно, ваша величносте. Сьогодні!
— Ч-чому сьо-огодні? — знову хитнувся цар. — Я люблю все... все завтра.
— Завтра-позавтра вже може бути пізно.
— О-он як? — цар недовірливо дивився то на тестя свого, то на боярина. — Я й не знав, що ви такі... такі панікери. Москва, як і вся Русь, за мене. За царя Дмитрія. І взагалі... взагалі, не псуйте мені настрою — він у мене добрий. Сьогодні в мене багато гостей. Я запросив їх на вечір у свій новий кремлівський палац — ось там ми г-гульнемо! І будемо завершувати весілля і братися за державні справи. А сьогодні-завтра ми ще гуляємо. Сьогодні у мене буде багато-багато гостей!
— Ваша величносте, — чи застогнав, чи крикнув Басманов. — Отямтесь!
— Ваша величносте, справді — отямтесь, — підхопив і воєвода. — Треба негайно вживати заходів — доки не пізно. Але спершу варто посилити охорону.
— Я дивуюся, — засміявся Дмитрій, — які ви, — говорилося до воєводи, — поляки... e-e... малодушні! І боязливі. Руські кажуть: лякана ворона і куща боїться. Та гаразд, — повернувся до Басманова. — Збільш на ніч варту. І щоб я більше не чув вашого пасталакання про якусь ніби змову. Москва мені вірна, Москва за мене. І за мою царицю. Вce! Досить! Бажаю сьогодні танцювати і радуватись.
І підхопивши під руку царицю, розчервонілу, розпашілу, як розквітлу, полетів з нею у танок...
Увечері його величність гуляла зі своїми гостями в новому кремлівському палаці, збудованому за його вказівкою. Грало з такого приводу сорок музик — танці тривали чи не до ранку. Тієї ночі цар був особливо веселий, невгамовний, і всі дивувалися: який цар, виявляється, невтомний і винахідливий у танцях...
Таким же винахідливим і невтомним він був і в постелі, але про це знала — і теж дивувалася — лише одна цариця...
16 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДЕВ’ЯТИЙ — І ОСТАННІЙ — ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
В ніч із 15-го на 16 травня, як зазначається в «Щоденнику Марини Мнішек», поляки (а вони вже, на відміну від царя, почали боятися того, що насувалося) схопили «шість шпигунів, які прийшли до фортеці — себто в Кремль — на розвідку», — справа вже, очевидно, наближалася до розв’язки, якщо й у самому Кремлі з’явилися вивідники ватажків заколоту. Долі схоплених були вирішені швидко і без зайвої тяганини-маруди: «трьох убили, а трьох замучили». Оскільки це вже було серйозно — з’ява вивідників у самому Кремлі (і як вони пройшли під брамою? З вартою домовилися?), поляки спішно посилили всюди охорону, проте, як швидко час покаже, то вже були запізнілі заходи.