Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Не обмежуючись донецьким кланом, у 2006 році Янукович дозволив лідерам проросійського газового лобі приєднатися до Партії регіонів, а ставши главою держави, залучив їх до роботи у своїй адміністрації та уряді. Під час президентства Януковича газове лобі контролювало зовнішню політику через Костянтина Грищенка та Леоніда Кожару, енергетичні відносини з Москвою (Дмитро Фірташ і міністр палива Юрій Бойко) через голову адміністрації Сергія Льовочкіна[935]. Анатолій Орел, який мав тісні зв’язки з Москвою, був призначений старшим радником президента. Тарас Чорновіл, який багато років був депутатом від Партії регіонів, назвав Фірташа, Льовочкіна, Валерія Хорошковського та Бойка «московським квартетом»[936].

Західні експерти з української проблематики у більшості своїй недогледіли чи недооцінили міру поглинання й ослаблення росіянами сил безпеки України у часи президентства Януковича, а мої власні оцінки цього процесу в період «путінізації» українських силових структур свого часу зазнали критики як «перебільшення»[937]. Завдяки доказам, зібраним після повалення Януковича, можна констатувати, що я аж ніяк не перебільшував міри російського проникнення до сил безпеки України[938]. Проникнення агентів РФ і практика штатних сил безпеки в Криму, набраних за принципом проживання у регіоні, у подальшому посприяли анексії півострова. Про масштаб цього явища свідчить те, що навіть такі високопоставлені військові керівники, як Павло Лебедєв, колишній міністр оборони України, утекли до Криму, а контр-адмірал Денис Березовський дезертирував на бік росіян. З-поміж 18,8 тис. українських військових, які служили в Криму, лише близько 4300 залишилися вірними Збройним силам України[939].