Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Акція переселення вразила українську людність. Відсутність нашого загону в цих околицях у першій половині січня породила брак довіри до нас. Люди нарікали, що повстанці про них не дбають, що залишилися беззахисними і не мають іншого виходу, ніж виїзд. Через відсутність загону не було в цій місцевості пропаганди. Прибуття підрозділу і посилення пропагандистської праці у середині місяця підняло дух населення. Воно почало готуватись до переселення, ховати майно, зерно, у деяких місцевостях навіть відновили пости.
Останні події дуже налякали людей, але також трохи загартували. Після убивств, що сталися на тій території, частим стало явище, коли села стоять пусті, поки не з'явиться наш підрозділ. Тоді невідомо звідки з'являється і цивільне населення. Після відходу загону село знову стає пустим.
Настрої людей тут як погода у березні. Змінюються майже щоденно. Поява ворожого війська чи якісь удари з його боку відбирають віру в краще майбутнє, у можливість виживання. А якась, хоча б мінімальна, акція наших підрозділів, коротка розмова з повстанцем чи членом підпілля відразу змінюють настрій. Порівнюючи настрої 3–4 місяці тому і нинішні, можна з впевненістю сказати, що акція виселення змінила маси. Хоча ще не зник дріб'язковий матеріалізм, але ставлення до нас і до ворога, навіть погляди й поведінка змінилися. Вже не чути: «Йдіть від нас, бо нам хати спалять», тільки: «Ой, то вже йдете? Але ж спокій є лише доти, поки ви є тут!» Нема вже майже хати, яка не хотіла б переховувати повстанця, навпаки, гордими є ті, до кого приходить найбільше повстанців. Йдучи від тієї чи іншої хати, можна майже завжди почути: «Як будете ще у нашому селі, то відразу приходьте до нас». Вже не нарікають, що через нас їх вивозять, а покладають на нас усю надію, що врятуємо їх від вивезення. У загонах і окремих повстанцях не вбачають уже дармоїдів, які прийшли переховуватись на їхній території, а бачать справжніх захисників. Все більше зростає довіра до нас і ненависть до ворога.
Особливо гідним подиву є населення Завадки Мороховської. Незважаючи на жахливі вбивства, що їх пережили мешканці цього села, вони ні словом не нарікали на адресу повстанців. Коли загін з'явився, щоб оглянути ту жахливу картину, мешканці кинулись назустріч стрільцям, виливаючи на них увесь безмір нещастя, показуючи найдорожчі тіла. «Йдіть, мої кохані, подивіться, що вони з нами зробили! — привітав нас 45-річний чоловік. — Тут моя дружина, тут трійко маленьких дітей, тут мій батько. А я сам залишився на світі…» — і захлинувся плачем. «Ходіть подивіться сюди, — тягнув за руку семирічний хлопець. — Тут мій татусько. Вбили його, як рубав дерево. Це мої дві сестри і братик, тут мамуся спалена, я залишився з семимісячною дитиною. Для чого вони мені цього малюка залишили? Що я з ним буду робити?» Хлопець не плакав, розказував як дорослий. «Ходіть, діти — побачите всіх. Тут моя донечка, чоловік, тут сусіди, а багатьох уже на цвинтар відвезли. І туди підіть. Чи ир повинно їм минутись безкарно? Чи Господь Бог не покарає за те, що зробили з нашим народом? Пометіться, діти, за наші кривди!» — благала п'ятдесятирічна бабуся. А на цвинтарі нас зустріли кілька похмурих чоловіків, які звозили тіла з села до спільної могили: «Бачите, як лях з них знугцається? Були тут і поляки з Небегцан, у військовому одязі. Тут нема нічого, тільки бий гадину, і все! Бо вони нас усіх повбивають!» До такого висновку приходили також селяни з інших сіл. Але це закінчується ще словами. Кожний оглядається, щоб, не дай Боже, не йти першому, і немає сміливості зголоситись особисто. «А чому ви не беретесь?» — «Як треба буде, то всі підемо», — звучить відповідь, коли кажемо, що єдиним виходом з ситуації є організована збройна боротьба.
Ставлення до акції виселення дуже негативне. Тут вже не сприймається жодна ворожа пропаганда. Треба визнати, що більшість населення була підготована до тієї акції. Значна частина заховала своє майно і обіцяє не виїжджати, що б з ними не робили. Чи дотримають слова — не відомо, бо, як показує практика, перші села поїхали без значного опору. Можна сподіватися, що села, розташовані далі від міст, вчинять сильніший опір. Ми мали до них кращий доступ, ніж ворог, який не мав впливу на ці села.