Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Вина за конфлікти між кавказькими народами покладається виключно на їх безпосередніх учасників, без жодних згадок про імперський центр. Виявилося, що в суперечці за Нагірний Карабах винні тільки Вірменія та Азербайджан, незважаючи на те, що це Москва передала Азербайджану населений вірменами Нагірний Карабах, створюючи тим самим передумови для конфлікту. Над проголошенням незалежності керівниками прибалтійських республік вболівають як над «конституційною кризою», якої не вдалося розв’язати центральній владі. Немає жодної згадки про незаконну, з погляду міжнародного права, анексію трьох прибалтійських республік в 1940 p., хоча цього визнання й можна було очікувати в пострадянський період. Вина за військові втручання в Тбілісі в 1989 р., в Баку в 1990 р. і у Вільнюсі та Ризі в 1991 р. покладається на недолугість радянських органів влади, так само, як і за спробу путчу 1991 р. в Москві 86. Питання свободи не постає взагалі. Така інтерпретація радянської історії не налаштовує російських школярів і студентів на прихильне ставлення до латишів чи естонців і не розвиває розуміння справжніх прагнень людей. У жодному підручнику не зроблено спроби викласти (хоча б для того, щоб їх спростувати) погляди тих національних груп, які відійшли від Москви або заявили про своє бажання це зробити. У одному підручнику говориться в радянському дусі про «російські національності»: це радянський літературний винахід, який підштовхує читача до думки, що лише народи можуть мати свої незалежні держави, тоді як національності повинні залишатися частиною Російської Федерації. Вислів про те, що «Російська Федерація є багатонаціональною», був дуже поширеним за радянських часів, і зміцнення цієї думки за інших обставин не сприяє поліпшенню взаєморозуміння між російською метрополією та периферією.

Небажання переглянути інтерпретацію історії, сформовану в СРСР, особливо очевидне стосовно XX століття. Згадується тільки про букву, а не про дух пакту між Сталіним і Гітлером. Внаслідок цього пакту насильство і війна стали неминучими, оскільки можна було передбачити, що розділення суверенних націй між СРСР і Німеччиною призведе до воєнних дій і опору. Однак аґресія проти держав Балтії в 1939 р. описується такими словами: «Восени 1939 р. СРСР і країни Балтії підписали договір про взаємодопомогу і, щоб її надати, Червона Армія вступила в ці держави» 87. Радянська агресія проти Польщі у вересні 1939 р. відмежовується від німецького вторгнення в Польщу того самого місяця. Радянська аґресія пояснюється в підручниках так, як це зробив В’ячеслав Молотов у своєму радіозверненні 17 вересня 1939 p., тобто в день вступу в Польщу Червоної Армії: «Ми беремо під свою опіку життя і майно жителів Західної Білорусі та Західної України» 88. У інших підручниках ялтинська угода, укладена після Другої світової війни, виправдовується тим, що Захід «повернув» Росії ту частину Європи, яку він не вважав своєю 89. Ще в одному підручнику спільну радянсько-нацистську агресію проти Польщі описують як «повернення [до російської сфери впливу] західних провінцій колишньої Російської імперії» 90. Про договір між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною, укладений 28 вересня 1939 p., головним питанням якого була ліквідація польської держави, згадується в контексті «відновлення миру та порядку» на територіях «колишньої польської держави». Про злочин у Катині ніде не згадується. У цих підручниках наводиться дуже поверховий огляд, так, ніби тогочасне створення чи розширення території семи радянських республік не мало жодного відношення до того, що відбувалося під час Другої світової війни. Ця війна розглядається виключно з погляду подій на східному фронті після нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. Формується враження, що Радянський Союз сам, без нічиєї допомоги, виграв війну, що не було західного фронту і що всі важливі битви відбувалися на етнічно російській території.