Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Пов’язані з цим і намагання посткомуністичної російської держави чинити ідеологічний вплив на русофонське населення сусідніх країн. У жовтні 1997 р. мер Москви Юрій Лужков заявив, що міська влада планує надіслати підручники до російськомовних шкіл колишніх радянських республік — Азербайджану, Грузії, Естонії та Литви і міста Севастополь в Україні 106. У книжці під назвою «Російські квіти зла» (1997), виданій під редакцією Віктора Єрофеєва, кілька сучасних авторів переконують, що колишня Російська імперія є спадщиною всіх росіян і що втрачені території необхідно повернути 107. Такі тексти й політика зміцнюють у росіян почуття втрати, яку треба відшкодувати. Підручники історії, які тут розглядаються, не сповнені войовничим духом, як, наприклад, Лимонов, але вони не намагаються подивитися критично на ідеї радянського минулого та пом’якшити сучасні прояви колоніальних прагнень Росії.

Отож можна зробити висновок, що принаймні частина російських підручників історії, опублікованих у 1990-х роках і схвалених державою для використання в школах і вищих навчальних закладах (усі розглянуті тут підручники одержали таке схвалення), пропагує погляди та інтерпретації, які можуть перешкоджати мирному співіснуванню Росії з її сусідами та становити загрозу для внутрішньої стабільності Російської Федерації. Автори цих підручників не можуть примиритися із втратою «внутрішньої імперії». Схоже, що вони не в змозі визнати право сусідів Росії — українців, прибалтів, мешканців Середньої Азії, грузинів, чеченців та інших — на власне бачення історії та проголошення ними окремих ідентичностей. Захоплення Курильських островів наприкінці Другої світової війни надалі сприймається як законна дія. Спостерігається дуже сильне прагнення до возз’єднання України та Росії. Однак цікаво, що вступ Польщі, Угорщини та Чеської Республіки в НАТО сприймається як доконаний факт, хоча на момент написання цих підручників це було щонайбільше однією з багатьох можливостей. Думка про те, що країни Балтії або навіть члени СНД також стануть членами НАТО, подається як можлива подія, однак, на відміну від заяв російської влади, впадає в око відсутність істеричного тону. Автори підручників історії визнають, що НАТО є засобом захисту від Росії і що він не планує вторгнення в Росію. Єдиний реальний неґативний наслідок розширення НАТО для Росії, про який згадується в цих підручниках, — це втрата ринку зброї в Центральній Європі.