Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Період підтримки молдавського націоналізму був так само коротким, як і у випадку українського та білоруського націоналізму, і цю підтримку змінила русифікація. Навіть тоді, коли заявлялося про існування окремого молдавського народу, газети публікували статті про численних росіян, що проживали в Бессарабії. У статті в «Известиях» від 29 червня 1940 p. написано, що «Бессарабія — це давня російська територія, окупована румунами…. Вона була російською губернией…. Вона мала економічні зв’язки з рештою Росії». Ця стаття повідомляє, що перепис населення, проведений у 1897 p., показав, що українці, молдавани та росіяни становили 76 % від усього населення цього краю. Схоже, що ці статистичні дані наводилися для того, щоб виключити з числа жителів Бессарабії румунів. «Известия» від 6 липня 1940 р. повідомили, що Академія наук України організувала цикл лекцій про історію цього приєднаного регіону, що також є натяком на те, що право на цей край мають радше східні слов’яни, аніж румуни. У 1941 р. у статті в журналі «Советское государство и право» П. Толстой висловив думку, що румунські бояри намагалися «румунізувати» бессарабських селян подібно до того, як польські пани старалися полонізувати білоруських та українських селян. Толстой з гнівом використовує три слова: «румунізувати», «полонізувати» та «ополячити». Варто зазначити, що в статті, присвяченій «румунізації», він створив два дієслова із значенням «полонізувати» і задовольнився тільки одним зі значенням «румунізувати» 76.

Ця антирумунська кампанія повністю припинилася ще до закінчення війни. «Правда» від 14 вересня 1944 р. оголосила, що двома днями раніше Радянський Союз, Сполучені Штати Америки та Румунія підписали перемир’я і що Румунія погодилася виплатити Радянському Союзу репарації у розмірі 300 тисяч доларів. Газета писала, що цей «гіркий урок» повинен допомогти румунам зробити належні висновки про війну проти Радянського Союзу. Невдовзі, коли румуни перейшли на іншу сторону у війні, радянська преса перестала згадувати про румунських бояр. Справді, нові кордони в Трансільванії після Другої світової війни було встановлено на користь Румунії, а не Угорщини. Бессарабія залишилася в Радянському Союзі, а Румунія та Угорщина стали радянськими сателітами.

Отже, протягом 1939–1941 років націоналістична пропаганда відігравала в політиці Радянського Союзу дуже істотну роль. Радянські керманичі зверталися до почуттів національної ворожнечі столітньої давності і таким чином закріплювали її. Такі посередницькі зусилля зміцнювали становище росіян коштом інших національностей і були спрямовані на розпалювання національної ворожнечі в суспільствах, що перебували під радянським контролем. Ця політика, безперечно, була імперською за своєю природою. Практично кожна неросійська національна група у сформованій після Другої світової війни сфері радянського впливу в певний момент зазнавала нападок пропагандистських кампаній у пресі. Схоже, що російський націоналізм відіграв значну роль у леґітимізації радянських завоювань і створенні враження єдності в країнах, що потрапили під радянський контроль упродовж років дії пакту між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Незважаючи на образ монолітної радянської комуністичної системи, керівники партії використовували маніпуляції з національним питанням для інтеграції нових територіальних надбань. При цьому вони користувалися колоніальними методами царської російської імперії, яку вони начебто зруйнували та демонтували.