«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Ну, Сільву їм усе-таки не пощастило злочинницею зробити.
— Але її підвели до цього. І хто знає, як би воно обернулося, коли б не втрутилися ми.
Наталя хотіла заперечити, але побачила в руках у Трача коленкорову папку, яку кілька днів тому їй подарував Винник. У цю папку вона склала акти експертиз.
— Чого косуєш? — перехопив її погляд Трач. — Твоє місце зайняв? Підсидів?
— Розумію, — невесело всміхнулася Наталя, — що вже не можу вести цю справу.
— Цю не можеш, іншу дадуть, — буркнув Трач. — Без роботи не сидітимеш… Лежнєв просив, щоб ти зайшла до Романенка. Там усі зібралися…
У кабінеті прокурора області Лежнєв проводив очну ставку Вукаловича і Палія. Протокол вів Винник. Були присутні Романенко, Кулінич і незнайомий Наталі генерал. Наталя хотіла тихенько вийти — надто вже багато начальства зібралось, але Романенко покликав її, показав на вільний стілець біля себе. Наталя привіталася, сіла.
— Продовжуйте, Палій, — сказав Лежнєв.
Палій сидів згорбившись і дивився собі під ноги. Розповідав, не підводячи голови.
— Горбоносий приніс гроші на вокзал. Скільки було грошей, я не знаю. Перед тим у парку Шеф вимагав три тисячі, а Горбоносий присягався, що більше тисячі не збере.
— Хто цей Горбоносий? — спитав Лежнєв.
— Прізвища й імені я не знаю.
— Вукалович, до вас запитання: хто такий Горбоносий?
Вукалович навіть оком не кліпнув, наче зверталися не до нього. Він сидів, заклавши ногу за ногу, і сірником чистив нігті. На його обличчі застиг вираз цілковитої байдужості до всього, що відбувалося в кімнаті. Лежнєв витримав паузу, а потім кивнув Палієві:
— Далі.
— Того ж дня ми вилетіли в Адлер. Шеф і цього разу не сказав, до кого. Найняв кімнату недалеко від аеродрому — там найлегше знайти кімнату на одну ніч. Мені звелів чекати, а сам поїхав. Повернувся наступного ранку і сказав, що черговий «об’єкт» живе в Гагрі. Ми добралися туди на таксі, пішли на квартиру, яку знову найняв Шеф. Квартира за мостом в ущелині. Годин за півтори поїхали на другий кінець міста. Стали біля крамниці, поблизу моря. Саме почалася обідня перерва, і з якоїсь установи виходили люди. Шеф показав мені одну жінку, назвав її кличку, пароль. Я пішов за нею і, вибравши слушний момент, сказав: «Густо, вам привіт із Русанівки». Вона так зблідла, що я подумав — упаде. Але жінка не впала, пішла за мною. Я зупинив машину, кивнув жінці. Вона слухняно сіла в машину. Я боявся, щоб шофер не звернув уваги, що вона дуже бліда. Ми виїхали за місто, в умовленому місці вийшли, пішли вбік од шосе. Жінка почала плакати, казала, що давно покінчила з минулим, благала не занапащати її: потім сама запропонувала гроші — п’ять тисяч. Невдовзі під’їхав Шеф, і я лишив їх удвох. На якій сумі вони зійшлися, не знаю, але ввечері вона прийшла до ресторану, принесла в портфелі гроші. Так з портфелем і віддала мені. Шеф стояв по другий бік вулиці — «страхував». Вона його не бачила. Я повернув фотографії і негативи.
— Які фотографії? — спитав Лежнєв.
— Непристойні. Вона там ще молода. З якимись чоловіками в німецькій формі сфотографована.
— Вукалович, яку суму ви одержали від Густи? — спитав Романенко.
І знову Вукалович не проронив жодного слова.
— Палій, — спитав генерал, — а що сталося в Москві? Чому ви не прийшли в домовлене з «об’єктом» місце?
— Шеф щось запідозрив. Коли ми приїхали в Москву, він звернувся в адресне бюро. Там видали довідку, і він щось запідозрив.
Наталя помітила, що генерал перезирнувся з Лежнєвим.
— Якою фотографією ви намагалися шантажувати московський «об’єкт»? — спитав Лежнєв.
— На ній він когось розстрілював, був з карабіном.
Лежнєв поклав перед Палієм кілька фотографій.
— Подивіться, є серед них це фото?
Палій показав на знімок.
— Ось воно.
— Покажіть усім.
Палій показав. Наталя впізнала знімок, на якому був розвідник З.
— Хто, крім Вукаловича й Анісімової, був причетний до всіх цих справ? — спитав Палія генерал.