«Привид» не може втекти

А в п’ятницю Наталя вийшла на роботу — кінчилася її сумна відпустка…

Вона здивувалася, заставши в кабінеті криміналістики Олександра Юхимовича Трача. Він сидів за Наталиним столом і розмовляв із Сільвою Пєтуховою. Побачивши Наталю, Сільва схопилася, підбігла до неї, рвучко потиснула руку.

— Ой Наталю Сергіївно, як я вам співчуваю! Я, коли дізналася, цілу ніч плакала — так за вас переживала. На похороні хотіла до вас підійти, та не наважилася.

— Спасибі, Сільво, — мовила Наталя і запитально глянула на Трача.

— Ось нарешті об’єднали мою справу з вашою, і мене в придачу дали, — знічено, як здалося їй, мовив Трач. — Сідайте, Наталю Сергіївно. Тільки оформлю Пєтуховій направлення і побалакаємо.

— Куди направлення? — поцікавилася Наталя.

— На хімфармзавод, — сказала Сільва. — Олександр Юхимович влаштовує мене туди на роботу.

— Правильно, — сказала Наталя. — Тобі нема чого в перукарні робити. А як з навчанням? Повернешся в інститут?

— Повернуся, — кивнула Сільва. — Мені листа з вечірнього відділення надіслали: пропонують знову на перший курс, але вже без вступних — торішні зарахують.

— Виходить, усе гаразд, — сказала Наталя.

— До цього ще далеко, — зітхнула Сільва. — Знаю, поглядатимуть на мене скоса, шептатимуться за спиною. Та мені байдуже!

— Що значить «байдуже»? — строго спитав Трач. — Поводься так, щоб не шепталися. Пошепчуться й перестануть.

— Олександре Юхимовичу, слово честі, я тепер так поводитимуся, що жоден хлопець і близько не підійде. Ніколи не підійде.

— І заміж не вийдеш? — усміхнувся Трач.

— Не вийду! Після всього, що було, мені навіть думати про це гидко.

— Скалічили дівчині життя, — зітхнув Трач, коли Пєтухова вийшла.

— Їй треба кудись виїхати.

— Од себе не втечеш.

— Дарма, з часом заспокоїться. Зате наука буде, — впевнено сказала Наталя.

— Страшна це наука, — похитав головою Трач. — Ти що ж, гадаєш, вона так, заради красного слівця сказала, що тепер їй противно про хлопців думати?

— Досить їй про них думати! Хай про інше подумає.

— Навіть ти не розумієш! — обурився Трач. — Наші бабусі в шістнадцять років заміж виходили. А їй уже дев’ятнадцять. Ось ти про навчання в неї спитала. Вчитися вона буде — здібності є, і працюватиме — не ледащо. А чи зможе вона після того, що було, любити, вийти заміж, створити сім’ю? Вона тепер на чоловіків як на тварюк дивиться і вважає цей погляд єдино правильним. Знаєш, що вона перед твоїм приходом сказала? «Це брехня, що в книжках про любов пишуть. Усе до одного зводиться».

— А який інший висновок вона могла зробити із свого досвіду? — уже не зовсім упевнено відказала Наталя.

— Досвід, — усміхнувся Трач. — У тому-то й біда, що це питання у нас тільки на власному досвіді можна збагнути. А досвід — це таке: кому як поталанить. Пишуть і говорять про духовне єднання, про поезію, романтику кохання. А джони і шефи дівчат іноді вчать іншого. Без будь-якої романтики, зате з горілкою і мордобоєм. Така «наука» наче обухом по голові б’є — одні взагалі з гальм зриваються, в інших атрофія почуттів настає. Додай сюди ще несформований характер, усвідомлення свого падіння, побоювання розголосу, страх перед можливими наслідками. От тобі й матеріал, з якого така Анісімова-Рененкампф може що завгодно виліпить: проститутку, шантажистку, наводчицю…