Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
Геник провів рукою по куртці — була брудна, а тепер ще й змокла, бо впав у невеличку улоговинку, наповнену талим снігом. Хотів витерти руки залишком снігу, який подекуди лежав неправильними колами, і завмер. Із щойно утвореної вирви знову виткнулася рука з брудною хустинкою. «Живий!» — подумав Геннадій.
Йому кортіло перевірити свою здогадку, але обережність не завадить, тож треба зачекати. Рука зникла, і хлопець вирішив, що ополченець зараз підведеться і піде йому назустріч. Минуло кілька хвилин чекання, поки знову не затріпотіла в руці тканина. Потім чоловік опустив руку, і так кілька разів. «Поранений», — вирішив Геннадій.
Він роззирнувся — здається, нікого, і рушив до вирви. Кожен крок — іспит на його удачу. Майнула думка, що краще не брати в полон, аби не ризикувати життям, а полосонути з «калаша» і пристрелити гада, але… Ні, не може бути! Він помилився. Здалося. Так буває, особливо тоді, коли нерви напружені як натягнута тятива. І примариться таке! Може, все-таки пастка? І він з власної волі крокує назустріч смерті?
За десяток кроків до вирви Геник побачив сєпаратиста з ворожою нашивкою на рукаві. Людина корчилася від болю, підтягала під себе ноги, стогнала, потім на мить завмирала і знову піднімала руку із тканиною.
— Агов! Сам вийдеш чи допомогти? — крикнув хлопець, зупинившись неподалік.
— Допомо… — прохрипіла поранена людина і, зібравши останні сили, перекотилася на іншій бік. Живіт і груди були червоного кольору.
Геник відзначив, що поранення серйозне, і спустився у вирву.
— Живий? — спитав.
Чоловік відірвав голову від землі й зустрівся з Геннадієм поглядом. У нього захиталася земля під ногами.
— Ти?! — вирвалося.
У середині листопада Настя вже не так чекала звільнення, як раніше. Тричі вони з Вадимом готувалися, а обмін з незрозумілих причин зривався. Після останнього разу Настя вирішила не зациклюватися на очікуванні, яке ставало дедалі нестерпнішим, і відпустити ситуацію.
— Усе, — сказала вона Вадимові, — більше збиратися й тремтіти не буду. Рано чи пізно обмін відбудеться, хай буде як буде.
Вадим погодився. Недавно він мав змогу поговорити з чоловіками-афганцями, які займалися обміном, і вони його запевнили, що все буде добре. Розмова відбувалася в присутності ополченців, тому причин зриву він не дізнався.
Кілька останніх днів Настю і Вадима разом з іншими полоненими посилали чистити вулиці від снігу.
— Шкода, що тебе не відправляють більше прибирати приміщення, — сказав Вадим.
— Нічого страшного, — Настя посміхнулась, — хоч свіжим повітрям подихаю.
Насправді, жінці було важко. Брудний злежаний сніг за ніч підмерзав, узявшись важкою льодяною брилою, яку чоловіки спочатку розбивали ломами, а потім жінки вантажили уламки на візки. Навчившись у будь-якій ситуації знаходити позитив, Настя вирішила, що не все погано. Їй дійсно бракувало свіжого повітря, тож тепер була змога ним подихати. Втішала думка, що прапор у неї і тепер не бачить щодня Філіна, хоча вона поборола страх перед ним і більше не тремтіла при зустрічі. До того ж Вадим був поруч з нею, і це було приємно.
— Диви, вночі був морозець, а зараз пішов дощ, — сказала Настя, коли після обіду зненацька полило, як із відра.
— Може, досить на сьогодні? — звернувся до охоронця Вадим. — Люди геть мокрі.
— Наказу повертатися не було, тому прибирайте.
Дощ не вщухав. З низьких темних хмар на людей нескінченним потоком лилися косі холодні струмки. І раптом у небі щось блиснуло.
— Блискавка?! — Настя підвела голову.
Небо грізно гримнуло, ніби розгнівавшись на людей. За першим розкатом загриміло ще раз, а потім ще.
— Це не на добро, — сказала жінка похилого віку. Вона примружила очі, подивившись вгору, ніби намагаючись зрозуміти, чому відбувся збій. Вона похитала головою. — Буде горе.
У Насті шпигонуло серце, і вона сполотніла, злякано подивилася на розгніване небо.
— Горе, — прошепотіла.
Вадим побачив, як затремтіли її губи і від жаху розширилися очі, та обійняв її.
— Чому ти злякалася? Це не вибухи, лише грім.
— Буде горе, велике горе, — промовила вона, ніби не почувши слів Вадима.
Він пригорнув до себе Настю і відчув, як вона тремтить.