Коханка з площі Ринок

На Личаківську його привезли автівкою.

Це був «даймлер», приписаний до контррозвідки, яким розпоряджався особисто Зубов. Водій — механік, сповнений власної гідності худий чоловік невизначеного віку в шкірянці та шоломі, заховав очі під окулярами-«консервами»[19], відгородившись від світу. Щойно пасажири всілися, повернувся до капітана. Той глянув на Клима.

— Кажіть, як їхати.

— Адреса...

— До біса. Федір міста не знає. Німецькою володієте?

— Трохи.

— З ним краще нею. Думаю, ваших знань вистачить, аби пояснити дорогу.

Вирішивши нічому не дивуватись, Кошовий сказав механіку кілька фраз, для певності показавши руками напрям. Той, аби ліпше чути, розстебнув шолом, піднявши «вуха» догори, від цього став виглядати доволі кумедно. Вислухавши, мовчки кивнув, насунув шолом сильніше, запустив мотор.

Чхнувши, «даймлер» рушив, підстрибуючи на бруківці.

— Здивовані? — спитав Зубов. — Війна з німцями, а в мене водій — німець.

— Світ валиться Бог знає куди. Мене б не заскочив тепер навіть китаєць. І все одно: німець — Федір? Обрусів?

— Його звуть Теодор, — охоче пояснив капітан. — Один із кращих водіїв, він зі мною вже третій рік. Справді, обрусілий німець, із колоністів. Але вважає себе патріотом Росії. Народився у Таврії, там є шведські та німецькі поселення. У минулому — спортсмен, брав участь у перегонах, здобував кубки під російським прапором. Коли почалася війна, поміняв ім'я на російське, близьке за звучанням. Останнім часом так багато хто робить. Чули — назви вулиць міняють.

— Еге, — кивнув Клим. — Читав заклики київського купецтва підтримати перейменування. Київська губернія, чув, не хоче вже торгувати німецьким товаром.

— Патріотизм.

Знизавши плечима, Кошовий зосередився на дорозі — саме зараз водій ледь не завернув у протилежний, ніж треба, бік. Зубов теж замовк. Поки їм не було, про що говорити.

Вони їхали колись людними вулицями. Тепер хідниками йшли переважно військові, повз яких швидко проходили цивільні, намагаючись відвертати очі. Життя не відчувалося, хоч день тільки почався. Іноді перехожі озиралися на «даймлер», проводжаючи поглядами, і всякий раз Климові здавалося: люди дивляться на нього, впізнають, хоч точно знав: усе зовсім не так, до його персони нікому немає діла.

Зупинившись на Личаківській біля потрібної брами, Федір-Теодор знов озирнувся на капітана, не піднімаючи масивних окулярів.

— Чекаємо, — мовив той німецькою, до Кошового заговорив, як раніше, російською: — Вам вистачить двадцяти хвилин?

— Для чого?

— Самі ж хотіли перевдягнутися.

— Так. Але ще помитися, поголитися.

— Чимось доведеться жертвувати. На площі Ринок чекає Платов. Я не велів йому виходити. В одному помешканні з тілом замордованої коханки він уже кілька годин.

— Боїтеся за душевний стан офіцера російської імператорської армії?

— Іронія тут зайва, пане Кошовий. Навіть я не хотів би опинитися на місці капітана.

— А в його ситуації?