Київ-86

Наокі все допитувався, хто це був.

Ні, хлопче, не охорона і не поліція. Це могли бути хто завгодно: мародери, контрабандисти, браконьєри чи зеки-втікачі. Вони особливо не розбирають хто і що — просто пальнуть, по прикольчику. Я колись так гуляв у районі цирку, на площі Перемоги — в мене шмальнули і я довго гнав хащами аж до „Дніпра“, забарикадувався і тільки там помітив: мені рюкзак прострелили. Тієї ночі я не вмикав ліхтар, не запалював свічок, а тихо-тихо лежав у дірявому спальнику, прислухаючись до Міста.

У тиші і мороці Софійського собору, під величними фресками, я переказую японцям безліч подібних історій. Потім дістаю із заначки марку з Дартом Вейдером, а японці — по-змовницьки перезираються. Наокі питає про речовину і не вірить, що це справжній LSD. Я богом клянуся, розказую про махрових кислотних американців, які нахвалювали радомишльську лабу і боготворили приход. Зрештою, японці розслабляються, кладуть під язик стиглі плоди потойбічного драйву і слухають мої заспокійливі теревені, мовляв Київ — гігантський, і знайти тут когось нереально, особливо якщо поводитись тихо, а у темряві — світломаскуватися.

Можна і не світломаскуватися. Я сам рідко до того вдаюся. Ні, чесно. То треба діставати спеціальне рядно, треба його сюди тягти і завішувати ним вікна, аби світло ліхтарів і тепла свічкова цятка не впали нікому в очі. Та хіба я міг позбавити їх задоволення втичити у зоряне небо крізь вікна готелю „Дніпро“?

Наокі розказував як фотографи, наснажені кинутим Києвом, у Photoshop «гасять» вогні нічних міст і накладають високогірне зоряне небо над Кіото і Токіо, роблячи їх подібними до Києва, а я розказував, що при будівництві червоного корпусу Київського університету імені Шевченка над тим корпусом мали збудувати здоровенну обсерваторію. Жаль, не збудували — я би всю свою спорягу віддав, аби одним оком глянути зараз у такий телескоп.