Київ-86
- Автор: Камиш Маркіян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-79-9
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Київ-86». Краткое содержание книги:
Через 30 років після аварії провідник-«сталкер» веде японських туристів до заповітної мети — покинутого Києва, який мріють побачити всі мандрівники на планеті, але наважуються лише одиниці. Ця книга — гарячий поцілунок літа в місті, яке ми могли втратити.
Ми вибиралися на спину мосту і то вдвічі страшніше, коли він розвалений: ніби вперше малим на дерево видерся. Нагорі навіть тихі леготи прісноріччя дмухають солоними атлантичними бризами. Ніби міст перекинули через океан і він стирчить над водою так високо, аж вигини Землі видно без ефектів об’єктиву fisheye.
Я там завжди уявляю собі Київ у вечірньому, електричному світлі. Коли стиглі вогні хиляться до землі повним колоссям. Ніби яблука серпня тягнуть донизу гілки. Їх ніхто не обриває, і вони аж до землі припадають від перестигу, покусані шершнями і страшенно самотні.
Та мертві міста не горять і Київ у темряві, мов кулька з гелієм, все поривається злетіти у фіолетові смородини неба, здійнятися з усіма дорогами-мостами, висотками, сталінками, хрущовками і брежнєвками — лишити по собі самі тільки схили зеленої трави, кульбаби і здоровенні лопухи обабіч кабанячих стежин, які ведуть до води.
Дніпро. Там стільки риби дохлої зараз лежить, а вздовж берега валяються потопельці-човни і коліщата величезних механізмів — систем автопідзаводу світового часу. Їх не таврують женевськими клеймами, та від того вони не менш точні, не менш незбагненні і такі само невідворотні — відраховують лік заброшкам. По-змовницьки прозирають, порослі ластовинням дрейсенів, які густо вкривають всі камені і кинуті велосипеди на каламутному дні.
Я приходив сюди ковтнути ранкової свіжості тоді, коли опори мостів заливало вранішнє червоне сонце, а води Дніпра дихали свіжістю. Нині тут тхне дохлою рибою. У риби висохлі очі і білі орлани гидують до неї навіть торкатися. Вона роздувається в бульку, по ній повзають опариші, а Ікумі навіть тикала тушки паличкою, на біду своїй же огиді. На біду.
Я за бари тягну звідти японців. До баржі. З довгим пузом і дірками від кніпелів на іржавих боках. Серед трясовин на відшибі, куди дістатись ніяк. Її окрім мене і не бачив ніхто.
Баржу викинуло на берег і присипало піском, ніби з фотозвітів про пересохле Аральське море, про його червоні, колючі кущі на білосніжних барханах морської солі. Болото підступило до берега зусібіч і тепер, аби дістатися туди, треба вдягати рибальські заброди і тримати фототехніку високо над головою, скидати речі і перти кілометри, аби клацнути пару кадрів.
Ми прийдемо до баржі, будемо палити на палубі порожні ящики від патронів, ховатися від вітру і сторожко дослухатися до пташиного галасу. Звісно, воно того не варте: вони швидко нафоткаються і тиша насуне загрозливо, зорі згаснуть і треба буде тікати від мошви за речами, клацнути наостанок баржу, лагідно покласти їй долоню на пузо, послухати важке і уривчасте дихання, сказати «прощавай» і піти, аби ніколи більше не повертатись. От ми і валимо. Вона потоне скоро. Безглузда і химерна, як залізнична артилерія.
Ми повернулися назад тільки під ранок, і багато ще було чого. Були трупи рисей на асфальті і навіть трупик пацюка у трилітровій банці. Були метелики в поштовій скриньці: вилітали з неї, сідали мені на плечі, та я не гнав їх, тільки підганяв Ікумі, аби фотографувала швидше, та поки вона дістала дзеркалку — вони злетіли. Я з ними часто вітаюся і крильця їхні збираю у порожню пачку від синього кемела: ті крильця сотнями лежать у кинутих школах, дитсадках і на східцях під'їздів. Колись я викладу ними гігантський вітраж.
Там було багато чого ще: до скреготу розхитані пожежні драбини і під’їзди сталінок з нетиповими східмайданчиками та широкими прольотами між перилами, в темряву яких так і кортить зістрибнути. У той вечір кольори Маямі-біч гасили всі каштани приємними теплощами та жагою літа, коли спиш просто неба і не прокидаєшся о четвертій від холоду. Хіба від міцних обіймів прокидаєшся.
Ми гуляли тоді у тиші і спокої, і Місто було красиве, як міґрація скатів, і було нам так добре-хороше, аж поки ми не почули звуки, від яких Наокі завмер з фляндром віскі на півдорозі до рота, а Ікумі — зблідла.
Постріл і крики.
ІІ
Ікумі драпонула так, що я ледь тримав темп і навіть її жовту бандану підібрати не встиг — вона впала на рясні бур’яни, які буяють над бруківкою Андріївського, подекуди перетворюючись на хащі. Коли жахнуло вдруге — ми були вже далеко. Відхекалися аж на площі Хмельницького, біля пам’ятника. Забилися у розтрощений ЛАЗ з червоною повздовжньою смужкою і принишкли.
Потім Наокі розказав мені у чому справа і я, розуміючи травми жінок, які пережили насилля, вирішив не чіпати болючу тему і запропонував заночувати в Софії. Сонце скоро сяде, а там чудове місце: медитативне і заспокійливе. Не лише Ікумі, всі трохи налякані. І було чого боятися, хоча я знав — небезпека минула: ніхто не буде шукати нас у мороці пізнього вечора, а ми — сидітимемо тихо.