Київ-86

Вночі тут надзвичайно темно. Навіть коли видертися іржавою пожежною драбиною на карколами і зламності найвищих дахів — ніде на горизонті не видно заґрави з електричного сяйва сусідніх міст. Тільки зорі. Найрясніші цятки, так ніби хтось сипонув круглого рису на чорний шовк. Чумацький Шлях тут западає глибоко в душу, ранить її, а з тієї рани повільно стікає сяйво ґалактичного ядра.

Молочна пляма Чумацького Шляху підсвічує арку дружби народів біля готелю „Дніпро“. Між двома арками — зоряною і рукотворною — я рахую розсипи кокаїнів нічного неба, а японці врубили вуличний японський шансон з баянами і затяжними бородатими співами в тєльніках і модних капелюхах, поглянувши на які ви згадаєте про Ґетсбі. І гайда стрибати.

Хай би скільки нічні баяни гасили мені барабанні перетинки — я однаково був глухий до всього, окрім темряви і зоряної тиші. Іноді отак втичиш у небо, задираєш голову, щоб порахувати розсипи, а там все гасить місяць, заливає сріблом сіроти асфальту, заливає мороки ночі підсвіткою і видно ген удалечінь. Та іноді, з першими сутінками, всі сузір’я палають яскраво, але не сліплять. Небо. Як близько воно до нас. Як люди забувають милуватися тим, що у них під ногами і тим, що у них над головою. Небо. Воно як порно — невичерпне.

Баян замовк, затихли і мої японці, тихо підійшли і стали поряд, нависли, затуляючи собою ґалактику. Ікумі світила собі на підборіддя кишеньковим ліхтарем і топала, широко підіймаючи ноги — Ґодзілла під прожекторами. Наокі мовчав — теж втичив на зорі, які з’являлися на тлі силуетів Міста і скидалися на далекі вогники вишок спостереження, з яких за нами пильно слідкують давно померлі пращури і друзі, яких нині поряд нема.