Київ-86

Дамбу тримають на соплях і рихтують щоріч, та примари із затоплених сіл щовесни дедалі сильніше гамселять кулаками у її бетони, щоріч сунуть армадою моря, збирають армію салатових медуз і штурмують бетон, закутані у кольчуги зі смарагдової ряски.

Мені доводилося бувати на Півночі, майже біля ЧАЕС, через яку все це почалося. Я довго йшов берегом сарґасових вод, довго плуганив кручами і провалювався по коліна в густу воду з присмаком болота. Одного разу пробував дійти аж до Білорусі. Йшов і рахував покинуті баржі, що розляглися на березі, мов епізодичні пляжники, що хапають останні промені сонця пізнього бабиного літа край вересня. Хвилі і паводки давно мали затягти їх під воду, упокоїти на дні серед іржавих якорів і порохнявих дракарів.

Того разу я приїхав у Місто на дирчику, сховав його надійно, спакував рюкзак на десять днів і пішов на нескінченно далеку Північ — до покинутого Іванкова. До всіх його п’ятиповерхівок, з головою зниклих у нетрях розбуялого лісу. Ті поверхівки згасли і загубилися у тиші і мороці під зорями. За Вишгородом все втопилося у хащах, а Київське водосховище обернулося на Сарґасове море, на гігантське болото: вкрилося водоростями, поросло лататтям і пропадають там бува хоробрі рибалки — відпливають і не повертаються. Я сторонюся моря, і поверхівок Іванкова сторонюся, та коли вже ночую — затуляю вікна чорними простирадлами.

Сюди не заїжджає охорона, а реактор — давно і наглухо накрили саркофагом. Тут відчуваєш справжнє відчуження, ніби вперше за колючий дріт потрапив. Я довго лазив тоді покинутим Іванковом, довго збирав літери напису „Ресторан Тетерів“, довго спав на даху райсуду і роздивлявся з пагорбів силуети далекої, та від того не менш величної антени Чорнобиль-2. А потім — пішов у бік моря: поставити намет на березі — слухати вітер і хвилі, визирати нескінченно далекий лівий берег Дніпра, помалу цмулити водяру з горла і підкидати в багаття дрова, складаючи велику купу на ніч, аби можна було медитувати і вирубитись біля багаття, спаливши взуття, аби можна було прокинутись і сполоснутися у ще прохолодних водах моря, на пляжах якого я єдиний курортник.

Київське море широчезне і неохопне. Настільки, що з іншого боку чекаєш бува зустріти індіанців з червоно розмальованими лицями і бронзовими вістрями списів, пописаних химерами месоамериканських мов. Колись дамба не витримає і русло Прадніпра відновиться: коли її прорве і велика вода змиє бруд Троєщини та Подолу — ми втратимо Київ вдруге. Я бачив це у снах сто тисяч разів.