Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Краина Мрий»
- ISBN: 978-617-538-045-1
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
До школи вони ходили разом. І зі школи додому разом. Мешкали вони в одному будинку.
Першого ж дня, коли Котька й Зойка на великій перерві, взявшись за руки, йшли по коридору, Льоня Монькін тицьнув на них пальцем і закричав:
– О! О! Кавалер і баришня! Кавалер і баришня! Ха-ха-ха!
Спасокукоцький і Кукуєвицький захихикали.
Котька, не кажучи ні слова, підійшов до Льоні Монькіна, взяв його однією рукою за чуба, пригнув, а другою влупив у самісіньку маківку дзвінкого щигля.
– Молодець! – схвально вигукнув Ігор Дмитруха: Котьчина рішучість йому сподобалась.
І Льоня Монькін не наважився дати здачі, а тільки загундосив:
– Ото ще – й пожартувати не можна…
Взагалі Котька одразу всім сподобався. Спритний і таланистий був він хлопчина. За що б не брався, все в нього виходило якось на диво легко й просто.
Загилять, наприклад, хлопці м'яча на дерево, кидають-кидають камінці, щоб збити, – нічого не виходить. Котька прицілиться – бац! – і м'яч уже на землі.
Або закотиться, приміром, сталева кулька від підшипника у вузьку шпарину. Хлопці мучаться-мучаться, чим тільки не виколупують ту кульку – не можуть дістати. А Котька магніт на ниточці в шпарину опустить – і нате вам вашу кульку!
Нічого не скажеш, спритний і удачливий був він хлопчина. А от Зойка – абсолютна йому протилежність. Неуважлива була й невдачлива, просто-таки безталанна. Завжди з нею щось трапляється. То вона щось забуде, то щось розіллє, то розіб'є, то щось загубить. Ще й сама з себе кепкує:
– От я розтелепа! Ну й розтелепа!..
І часто навіть сама передбачала свої невдачі. От грають у дворі всі в квача. Бігають одне за одним, галасують весело. Зойка каже:
– Дивіться, щоб я вам зараз не впала.
І за якусь хвилину, дивись, перечепиться і з усього маху бух на землю. Всі сміються.
І Зойка сміється, хоч і кривиться, бо таки ж болить розбите коліно.
Або чергує вона по класу, треба квіти полити.
– Ой, дивіться, щоб я вам сама не облилася, – каже Зойка. Не встигла сказати – уже й справді мокра з ніг до голови.
– Ну, Заєць! – сміються всі. І найбільше сама Зойка.
А Котька тільки червоніє і брови хмурить. Переживає за неї. Вже не на всіх перервах Котька гуляв із Зойкою. Хлопці дедалі частіше забирали його у свою компанію.
Та Зойка й сама підштовхувала його.
– Іди-іди до них! Чого тобі зі мною киснути? Іди!
Але в школу й після школи додому вони ходили, як і раніше, разом. І сиділи за однією партою. І уроки робили разом. І все було, як і раніше…
Та одного разу перед початком уроків у коридорі Ігор Дмитруха сказав:
– Слухай, Кіт! Чого це ти приліпився до її спідниці?
Котька почервонів:
– Нічого я не приліпився… Просто…
– Ну як – не приліпився!.. Приліпився. Тільки й знаєш, що біля неї крутишся.
– Та ні… просто… – Котька насупив брови й одвернувся.
– Слухай, – Ігор Дмитруха поклав йому руку на плече, – слухай, сідай зі мною! Будемо в «морський бій» на уроках грати і взагалі…
Котька розгублено закліпав і знизав плечима:
– Та якось… якось…
– Та ну тебе! – вигукнув Ігор Дмитруха. – Подумаєш – «друзі дитинства»! Так що – до пенсії ходити, за ручки взявшись? Ти ж хлопець! Ти ж молоток! А вона… сама ж на себе каже – «розтелепа»…
– Та ну… – ще дужче почервонів Котька.
– Все! Ходімо тебе переселяти! – й Ігор Дмитруха рішуче попрямував до їхньої парти, де Зойка рилася в своєму портфелі і, як завжди, не могла щось відшукати. – Заєць! – сказав Ігор Дмитруха. – Кіт переселяється до мене! Ми з ним у «морський бій» гратимемо і… і взагалі.
Зойка на мить застигла з роззявленим ротом, глянула на Котьку, зблідла і, враз опустивши очі, метушливо стала допомагати Дмитрусі збирати вже розкладені нею на парті Котьчині зошити і підручники:
– Ага… так-так… авжеж… звичайно…
Котька стояв, втупившись у підлогу, і не наважувався підняти на неї очі.
І тільки як сів поруч із Дмитрухою за останню біля вікна парту, він подивився в її бік.
Зойка усміхалась і кивала йому з їхньої парти – все, мовляв, гаразд. Але Котька по очах бачив, що вона переживає. І йому стало совісно.
Та повертатися вже було пізно…
Після уроків Ігор Дмитруха повів хлопців у сусідній двір на будівельний майданчик, де екскаватор рив глибокий котлован під фундамент нового будинку. На територію будівельного майданчика лізли крізь дірку в паркані, потім тікали від виконроба. Це було захопливо і навіть трошки небезпечно. Всюди висіли різні застережні гасла на кшталт «Не стій під стрілою!».
Котька й тут виявив свою спритність і вчасно розшукав запасну аварійну дірку в паркані, коли виконроб уже зовсім близько кричав, розмахуючи капелюхом: «Ану киш звідсіля, горобці! Відповідай за вас потім!» І всі щасливо втекли через аварійну дірку і потім підхвалювали Котьку. А він одмахувався, але в душі почувався героєм і вже зовсім не думав про Зойку…