Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Краина Мрий»
- ISBN: 978-617-538-045-1
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник)». Краткое содержание книги:
Для дітей молодшого і середнього шкільного віку.
– Мовчи!.. Ану давай!.. – і, ставши навколішки біля Макароніни, Галочка й Свєточка почали обережно бинтувати її ногу.
Однієї смужки виявилося замало. І Свєточка одірвала нову, вже від своєї сукні. А потім іще одну одірвала Галочка.
Дотики їхніх пальчиків були такі дбайливо-ніжні, легкі, майже нечутні… І, наче саме від цих дотиків, біль поволі вщухав, а кровотеча припинялася.
Макароніна дивилася зверху на їхні схилені голівки, на тоненькі шийки й весь час ковтала щось, і боялася розплакатися.
А хлопці стояли безсловесні, бездіяльні і якісь жалюгідні…
Перев'язавши їй ногу, дівчатка підвелися, сплели руки, зробивши «стільчик», і наказали:
– Сідай!
– Та ні, я сама, не треба!
– Сідай! – владно повторили вони. – Ти що, не розумієш – тобі не можна рухатися, бо знову почнеться кровотеча. Ну!
І Макароніна сіла й обняла їх за плечі. І дівчатка, згинаючись, понесли її.
Тоді вже хлопцям стало соромно, і Ігор сказав:
– Ну, давайте вже ми! Давайте! Та дівчатка мовчали й не давали, аж поки не захекались. Але й тоді спершу показали, як треба робити «стільчик», пояснили, як треба йти (не хитаючись, у ногу), і тільки тоді дозволили.
І всі ті настанови хлопці виконали слухняно, визнаючи абсолютний у цій справі дівчачий авторитет.
До трамвая дійшли без пригод, а на площі Шевченка (знову-таки за порадою Галочки й Свєточки) пересіли в таксі та благополучно домчали Макароніну додому…
… Чотири дні Макароніна в школу не приходила.
А на п'ятий день двері класу розчинились і… всі здивовано ойкнули – ніхто її спершу не впізнав.
Макароніна була в гарно випрасуваному платтячку, в білих гольфах, а на голові – великий білий шовковий бант. І біла пов'язка на нозі майже не впадала у вічі.
І всі наче вперше в житті помітили, що Макароніна – дуже гарненька дівчинка…
За першою партою біля вікна сидить кучерявенька гарненька дівчинка з пухкенькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках. Це – Ляля Іванова.
Поруч з нею сидить дівчинка непоказна – довгоносенька, зі скромними рудуватими кісками, в окулярах. Це – Туся Мороз.
Ляля Іванова і Туся Мороз
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова. Ляля Іванова – онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук, професора Іванова. Перший раз у перший клас вона під'їхала до школи на імпортній чорній машині і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.
Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі.
Батьки її були геологи, весь час десь роз'їжджали, і Ляля їх майже не бачила.
А Туся Мороз – просто собі Туся Мороз.
Батьки її – звичайнісінькі собі службовці. Тато – інженер якоїсь ремонтної організації, мама – економіст.
До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Великої Вітчизняної війни, помер три роки тому…
Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки: пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти: сибірський – Кузьма, ангорський – Васька і сіамський – Базиліо. А на підвіконні в їдальні стоїть величезна клітка, у якій гойдаються десять різнобарвних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок…
На відміну від свого дідуся, Ляля до цього зоопарку абсолютно байдужа.
А от Туся…
Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захвату. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базиліо. І тільки ойкала.
А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровеннецький як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів щось сказати.
– Ой! – тихо зітхнула Туся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! – зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля. – Що – злякалася?… Та він же сумирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищирився, наче усміхнувся.