Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
Славко хотів одразу намалювати все, що побачив, та так і не зібрався тоді.
І от сьогодні знову перед ним виникло те зарошене поле. Він сидів на березі моря, яке мав малювати, а перед очима стелилася колоскова нива.
Він прикріпив аркуш паперу до шмата фанери, розклав рядком кольорові олівці — зелений, жовтогарячий, синій, жовтий, червоний… Іще раз оглянув сіре, брудне море і наважився. Схопивши жовтогарячий олівець, рішуче провів рисочку вздовж паперу — то мав бути небокрай — і тим же олівцем намалював велике степове сонце…
Дифузія Іонівна поралася з дівчатами біля вогнища: вони готували обід, а під маслиною, у затінку, сидів фізрук. Голову його прикрашав широкополий солом’яний бриль. Вчитель приймав зошити та аркуші, у яких діти намалювали море, і складав їх у невеличкий зношений портфельчик.
Славко прибіг останній. Ніяковіючи, він простягнув свій малюнок. Степан Омелянович не став його розглядати й не звернув уваги на поведінку хлопця, а мовчки поклав його роботу в портфель.
На якусь мить Славко затримався коло столу.
— У тебе ще щось є? — спитав учитель, витираючи хусткою обличчя.
— Ні, то я так… — похопився Славко і одійшов убік.
Він не приєднався до гурту хлопчаків, які порозлягалися на пляжі й гріли животи проти сонця, а вмостився під чагарем. Дивився на море, а думав про своє… Пригадався Дон Кіхот, який так і лишився на столі незібраний. «Тільки-но приїду додому — одразу складу», — думав він. Йому анітрішечки не хотілося залазити у воду, при одній лише згадці про це чомусь поза спиною мороз пробігав.
Обідати Славко не став: йому хотілося спати, а не їсти. Він, певно, захворів, але нічого не сказав про це нікому.
…Тарасівці прощалися з морем. Вони шпурляли у хвилі копійки. Підійшов до моря й Славко, але скільки він не нишпорив у кишенях, так і не знайшов копійчини, а позичати для такої справи не хотілося…
Під вечір автобус тарасівців одірвався від гомінкого пляжу і помчав по спорожнілій на цей час автотрасі. Ватаг шукачів скарбів понуро сидів поруч з мовчазним Юрком. Він уже не визирав з вікна, його ніщо не цікавило. Боліли очі — наче хто піску сипонув.
— Що з тобою, хлопче? Ти часом не захворів? — схилився над ним Степан Омелянович.
— Я? Ні! Все в нормі, — віднікався Славко.
Ой і довга ж дорога до рідного села! Славко не міг дочекатися тієї хвилини, коли промайне знайома дупласта верба на греблі тарасівського ставка.
Дома, не роздягаючись, він одразу впав на ліжко.
У нього перед очима то миготіли розцяцьковані автобусні зупинки, то злостиво сичали, мов гадюки, морські хвилі.
Ввечері повернулися з роботи мама й дідусь.
— Внучатко, ану, піднімайся вечеряти! — гукнув старий, зазирнувши до Славкової кімнати.
Хлопець не поворухнувся.
— Що з тобою? — стурбовано схилився над ним дід. Підбігла мати, доторкнулася губами до синового лоба.
— Ой лихо! У нього жар! — заметушилася вона.
— Морське сонце голову напекло, — зробив висновок старий Сіроштан.
Славко випив склянку гарячого липового чаю з медом, і йому трохи полегшало. Він заснув.
Вранці прийшла лікарка. Вона була молоденька, зовсім дівча. На ній білий-білий халат і така ж косинка. Сіла на стілець біля Славка, посміхнулася, і здалося хлопцеві, що то сонце у кімнату зазирнуло.
— Ну, чого засумував, козаче? — співучим голосом поцікавилася вона.
— Я вже не хворий, — підвівся був Славко.
— Лежи! От ми зараз побачимо, хворий ти чи ні. — Сказавши це, лікарка дістала з валізки стетоскоп і почала уважно вислуховувати хворого.
— Ну що ж, хлопче. Згодна з твоїм діагнозом. Днів зо два полежиш, і бігай собі на здоров’ячко.
— Що з ним? — спитала мати, коли вони з лікаркою вийшли у двір. Поруч стояв дідусь.
— Усе гаразд. Скоро бігатиме ваш Сіроштан-менший. А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець, — обернулася вона до старого Сіроштана.
— Он яке діло! — обізвався той. — Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще.
— Мабуть, таки краще, діду, — охоче погодилася лікарка і поспішила з двору.
У просторому кабінеті директора Тарасівської школи працювала комісія. За столом сидів директор, він же вчитель історії — молодий, чубатий, спортивного вигляду красень Остап Іванович, Марфа Полікарпівна і Степан Омелянович. Комісія розглядала малюнки учнів. У кабінеті на столі, що стояв під вікном, рядочком вишикувалися премії переможцям конкурсу — фотоапарат, рюкзаки, крокомір, м’ячі. Трохи осторонь, під стіною, вилискував нікельованими деталями новенький велосипед.