Знахідка на все життя

— Кузя, що трапилось?!

— Ага! Ти ще нічого не знаєш?! Ідемо до моря, аж на два дні! От! Біжи до школи, автобус чекає, та все для малювання прихопи. — Випаливши це, Кнопочка зник за дверима.

Коли Славко прибіг до школи, там уже зібрався весь сьомий «Б»… Класний керівник, висока худорлява вчителька фізики Марфа Полікарпівна, або — Дифузія Іонівна, як її позаочі називали учні, стояла біля автобуса і щось гаряче доводила фізруку-товстуну Степанові Омеляновичу. Побачивши Славка, вона підкликала його до себе.

— Перекажи всім — хай ідуть під наш явір, — сказала вона. «Наш явір» — гіллястий велетень, що росте посеред шкільного двору.

Говорила вчителька мало й чітко.

— За успіхи у збиранні металобрухту наш клас премійовано. Ми їдемо до моря. На два дні!

— В-р-р-а-а-а!! — пролунало дружне, і серед гілок замерехтіли строкаті тюбетейки й брилі.

— У зошитах, — продовжила вона, — ви повинні замалювати ваші враження від зустрічі з морем. Кращі роботи будуть відзначені преміями. За перше місце — велосипед… А тепер — всім в автобус. Курс до синього моря, — скомандувала Дифузія Іонівна.

І от автобус, підстрибуючи на вибоїнах, мчить селом. Славко з Юрком умостилися на задньому сидінні. Славко бачив, як швидко замиготіли хатки рідного села, а от уже й гребля з дуплястою вербою залишилися позаду, а через якусь часину автобус опинився на автотрасі серед бурхливого потоку автоверблюдів. Так подумки називав Славко машини, на спинах яких горбився вантаж — ліжка, крісла, каструлі, ослони, пуховики, човни, примуси… Складалося враження, ніби вся країна раптом цього літнього ранку залишила свої справи, пересіла на колеса і рушила в одному напрямку — на південь.

Якась могутня сила тягла туди цей бурхливий потік, і машини мчали, мов навіжені, обганяючи одна одну. Та сила — море. Воно вабило і тарасівських школярів, а найбільше їхнього ватажка — Славка. Нарешті він на власні очі побачить море. Хлопцеві весь час здавалося, що вони надто повільно їдуть, і він подумки підштовхував автобус: «Хутчіш, та ну ж, хутчіш…»

Славчин сусіда Юрко байдуже позирав у вікно. Його ніщо не дивувало, бо щоліта він жив коло моря, у своєї бабусі.

— Дикуни, — раптом мовив Юрко.

— Дикуни? Де? — засовався на стільці Славко.

— Хіба не бачиш? Машини. Хто без путівок приїздить до моря, тих дикунами звуть… — Сказавши це, Юрко знов надовго замовк. Лише зрідка він хапливо витягав з кишені свій записничок і щось занотовував.

— Що ти пишеш? — нахилився до нього Славко.

— Зерна збираю!

«Як це — збирає зерна?» — здивовано подумав Славко, але промовчав. Взагалі він потай захоплювався здібностями свого сусіда. Це він у дорозі мовчав, а у школі, особливо на вечорах, був ладен без кінця читати твори відомих і маловідомих поетів. І сам складав вірші.

Нарешті частіше почали зустрічатися автобусні зупинки. Яскраві малюнки кричали про море. То були чудернацькі риби, вітрильники, а одного разу промайнув залізобетонний дельфін, а на ньому — хлопчисько у строкатій тюбетейці.