Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
— Ну, що я казав? Зернята таки з космосу. От і доказ, дивися, хлопче, — схвильовано вигукнув він.
Славко зиркнув на той папірець і сторопів, побачивши таємничий малюнок: на папірці полум’яніло червоне сонце, напівзатулене людською рукою.
— Оце дивина! — тихо мовив він, тамуючи хвилювання. — Хто ж це намалював?
— Звичайно, розумна істота. Певно, це тотемічний знак якогось не відомого ще нам племені, — сказав агроном. — А якщо серйозно, то нам про тих людей розкажуть колоски.
— Які колоски?
— Оті самі, які ти виростиш із цих зернят.
— Краще візьміть їх… — почав було Славко.
— Ні, хлопче. Сама доля підкинула тобі ці дорогоцінні зерна, і саме ти маєш їх посіяти. Не розумію вас, хлопчаків, — роздумливо сказав агроном, — лише хлоп’я на ноги зіпнеться, відразу ж до комбайна або до трактора липне, а на пришкільних ділянках самі дівчатка пораються… Справжній же хлібороб починається з тих ділянок. Перше слід руками виростити пшеничку, огірки, а тоді вже й за кермо трактора сідати…
— Де ж я їх посію?
— Дивуєш ти мене, Славко. У вашій школі пречудові дослідні ділянки. Здається, там старостує юннатка Оленка, донька бригадира.
— Ага, вона.
— От і посієте з нею разом.
— Ні, — відрізав Славко і гірко зітхнув.
— Чого це? — з цікавістю подивився на нього Іван Іванович.
— Бо та Оленка — причепа, до того ж язиката.
— То не причина. Ти ж розумієш, хлопче, які це зерна…
— Розумію…
— Ну, то як, домовилися?
— Гаразд, я згоден, — уже веселіше відповів Славко.
— Я так і знав. Впізнаю Сіроштана. А тепер скажи мені, кому ти ще розказав про свою знахідку.
— Дідусеві.
— Ну то й не розказуй більш нікому. Згода? Так буде краще. Сам знаєш, скільки тепер розвелося шанувальників різних сувенірів. Гляди, й твою пшеничку з корінцями повисмикують. А от жолудя для свого лицаря пошукай у вітроупорі, — порадив Іван Іванович.
Славко сховав знахідку в кишеню, подякував агрономові і вибіг на вулицю.
На другий день, коли з-за Терешкового гайка вигулькнуло сонце, Славко вже був за селом: він мчав на велосипеді за жолудем… Велосипедист поспішав, бо дідусь, проводжаючи його, попередив:
— Не барися, бути дощу.
Коло Братця-Горіха хлопець зупинився. Тихо шелестіли, перемовляючись, листочки. Славко слухав той зелений гомін, і здавалося йому, що то розмовляють тарасівські комунари, згадують свою юність…
Вже од горіха Славко звернув на битий шлях — рівний-рівний… Було ще дуже рано, автомашини зустрічалися рідко — ніяких тобі перешкод. Славко щосили натискував на педалі. В груди бив дух різнотрав’я, а зустрічний вітерець пухирив сорочку на спині, як вітрило…
Терешків гайок зустрів раннього гостя горіховими пахощами і пташиним лементом, а вже за гайком довелося Славкові збочити на степову дорогу, яка крутилася серед нескінченних соняхів.
Соняхи квітували. Широко розплющеними очима дивилися вони на свою матір — сонечко. Скільки око сягає — полум’яніли золотаві сонця У нього аж дух перехопило від задоволення.
Попереду зеленіли лісосмуги. Там — жолуді…
Славко помчав до вітроупора. Їхав, уважно стежачи за дорогою, і одночасно зрідка кидав короткі погляди на соняхи, які, здавалося, вітаючись, низенько вклонялися йому.
У вітроупорі росли дубки. Славко кинувся під дерева і почав розгрібати запашне торішнє листя, але знаходив лише зовсім нікчемні жолуденята, які годилися б хіба що на копитця шкапі Дон Кіхота.
Довелося їхати далі. Обнишпорив він іще дві лісосмуги, але там росли лише молоді дубочки… Згодом усе-таки побачив вітроупор, де шуміли високі гіллясті дерева. Відразу надибав великого, пузатенького жолудя. Зрадів, та коли оглянув, знову шпурнув: клята миша зіпсувала його. Незабаром він знайшов у торішньому листі потрібний жолудь, та й не один… Всі вони були настільки схожі на той, дудачий, що Славко мимохідь спробував розгвинтити їх…
Набивши кишеню жолудями, велосипедист вийшов з вітроупора, глянув у бік Тарасівки і здивувався: грізна чорна хмара затуляла півнеба. Вона швидко насувалася, а попереду летіли невеличкі хмарини, стелячи по соняхах швидкі тіні. Дідусь не помилився. Бути зливі.
Славко скочив на велосипед і понісся що було духу. «Втечу, у польовому стані сховаюся», — думав він. І вже від’їхав далеченько — до степової хатинки залишалося зовсім близько, — аж тут трапилося непередбачене: він чомусь вилетів із сідла і опинився у придорожній канаві. Відразу не міг утямити, що з ним трапилося. Та коли глянув на велосипед, то зрозумів усе: задня покришка «впіймала» гвіздок, тепер не втечеш…