Знахідка на все життя
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Знахідка на все життя». Краткое содержание книги:
За кожним рухом опудальника пильнували десятки очей.
— Кожен птах, діти, великий чи малий, — ще не до кінця розгадане людиною диво природи. Ми повинні все знати про кожну пташку, яка потрапляє до наших рук… А ще скажу таке: дудак — рідкісний птах, до того ж — найбільший в Європі. Його вчені у всьому світі занесли до Червоної книги. У цю книгу потрапляють тварини, яких надто мало лишилося. — Поштар замовк і спохмурнів, а тоді додав: — Отакі справи, любі мої… Мені ще потрібні помічники…
Двом хлопчикам він вручив молоток, терпуг і дріт. Наказав: дріт вирівняти, а кінці заточити так, щоб вони були гострі, мов голка.
— Отут, посеред цієї дощечки, слід просвердлити дірки, причому точнісінько там, де я позначив олівцем, — загадав опудальник ще двом учням.
Решта дітей з’юрмилися навколо столу: цікаво ж побачити, що робитеме сам дід! А старий, вмостивши серед столу птаха, розпанахав йому скальпелем шкіру од шиї до хвоста.
— Ой, що ж тепер буде? — злякано вигукнула Оленка.
— Отак роблять опудала птахів, — відповів дідусь. — І робота ця, мушу вам сказати, дуже складна й цікава.
Він замовк, а тоді додав:
— А втім, навіщо я вам це кажу? Самі сьогодні побачите, як це робиться. Ми здеремо шкіру з дудака аж до заїд, але так, щоб ноги, крила і, звичайно, шия з головою залишилися з шкірою. Там, де не допоможе скальпель, зафіксуємо м’язи формаліном за допомогою шприца. Отак потихеньку й поставимо дудака на ноги. Використаємо для цього дріт, вату, морську траву — камку.
— Хто здирав шкіру з дрофича? — спитав дід перегодом, коли опудало дудака вже стояло на підвіконні.
— Славко і я, — відгукнувся Васько-Пташечка.
— Чи помітили ви щось дивне?
— Нічого. Все такечки, як і в курки… Ото лише… — осікся Пташечка.
— Ну, сміливіше, говори…
— Начебто у дудака не було залози.
— Якої саме?
— Куприкової…
— Молодець-горобець! Саме так, — похвалив дідок. — Бачите, горобенята, яка тут заковика виходить. У всіх, значить, птахів є куприкові залози, а в дудака немає. Від цього він, бідолага, дуже страждає. Всі ви знаєте, що птахи дзьобом видобувають з тієї залози жир і змащують ним пір’я. Тоді воно не намокає. Звідси й прислів’я пішло — як з гусака вода. У дрофи інше діло. У зливу птах намокає, як віхоть, і не може літати. Цим і користувалися завжди і звірі різні та й безчесні люди-браконьєри. Вони знищували мокрих дудаків. От чому потрапив дудак до Червоної книги. — Дід замисленим поглядом обвів своїх слухачів, а тоді, певно щось пригадавши, похопився: — Нам іще слід у шлунок дрофича зазирнути. Як бачите, зовні він такий самий, як, скажімо, у півня — хіба що трохи більший. Дудаки, як і багато інших птахів, ковтають камінці, пісок — для кращого травлення, але вони полюбляють також ковтати різні блискучі предмети, які потрапляють їм на очі. Частенько у шлунках дудаків знаходять різні речі — каблучки, монети, намисто, золоті самородки. От ми й подивимося, що ковтав наш дрофич. — Дід узяв скальпель. Всі схилилися над столом.
Опудальник одним махом розтяв м’ясистий шлунок.
— На жаль, як бачите, нічого цікавого, — мовив він розчаровано. — Звичайні кремінці, пісок і жолудь якийсь…
Славко сидів поруч і, глянувши на того жолудя, подумки відзначив — великий, пукатий та ще й блискучий чомусь. Але дідок хапком поклав усе, що було у шлунку, на шмат паперу, зжужмав його і шпурнув під стіл у сапетку.
Саме тоді за вікном зупинилася машина дядька Юхима: настав час розлучатися з дідом.
Уже вечоріло, коли Славко повернувся додому. Вдома нікого не було: мати на фермі, дідусь у майстерні. Він випив кухоль молока з хлібом і пішов у свою кімнату. О цю пору хлопчак любив послухати море. По черзі притуляючи до вуха мушлі, наслухав, як клекочуть далекі хвилі, і відразу переселявся думкою у зовсім інший світ… Його сейнер залишав підвіконня і мчав, розрізаючи килем синю-синю воду, а морський вітер насвистував у щоглах свої розбійницькі пісні.
Раптом погляд мрійника впав на полицю. Там догори ногами безпорадно валявся бойовий супутник ідальго Дон-Кіхота. Славко поклав мушлю, і ту ж мить зникло уявне море. «Бідолашний мій Росінант. Я зовсім забув про тебе, — подумки звернувся він до коника. — Коли ж тебе осідлає цибатий лицар? Ондечки лежить його обладунок, і гілочки — ноги й руки — я приготував, лише тулуба не вистачає. Стривай!..» — аж підхопився він, згадавши раптом пукатого жолудя з шлунка дрофи. Це ж був якраз той жолудь, якого йому не вистачало. І Славко помчав до школи.