Таємничий лицар

— Невже молодого пана Тибольта? — запитав пан Майнард.

— Ні, старого Сивого Лева, який помер навесні.

Так люди казали про померлих від Великої Весняної Пошесті. «Помер навесні». Навесні померло багато десятків тисяч людей, серед інших — король та два юні принци.

— Не слід скидати з рахунку пана Буфорда Булвера, — мовив Кайл-Кіт. — Старий Бик вбив на Червонотрав’ї чотири десятки людей.

— З кожним роком їх чомусь стає дедалі більше, — зазначив пан Майнард. — Та Булвер своє відвоював. Подивіться-но самі. За шістдесят, м’якотілий, жирний, майже сліпий на праве око.

— Не турбуйтеся шукати переможця по всьому замкові, — мовив голос позаду Дунка. — Осьде я, панове. Дивіться і звеселяйтеся.

Дунк обернувся і побачив над собою пана Яна Скрипаля з загадковою усмішкою на вустах. Він мав на собі білого шовкового кунтуша з прорізними рукавами, облямованими червоним єдвабом, такими довгими, що їхні кінці висіли нижче колін. На грудях в нього висів важкий срібний ланцюг з величезними чорними аметистами, які пасували до його очей. «Той ланцюг коштує дорожче за все, що в мене є», подумав Дунк.

Вино додало рум’янцю щокам пана Глендона та запалило полум’ям його прищі.

— Хто ви такий, аби отак вихвалятися?

— Мене кличуть Яном Скрипалем.

— То ви музика чи воїн?

— Так сталося, що я можу зіграти гарної пісні хоч на списі, хоч на просмоленому луці. На кожному весіллі потрібен співець, а на кожному турнірі — таємничий лицар. Можна мені до вас? Маслоплав шляхетно припросив мене до помосту, але мені краще сидиться у товаристві моїх братів-заплотних лицарів, ніж серед рожевих пань та поважних старців.

Скрипаль ляснув Дунка по плечі.

— Будьте мені другом і посуньтеся, пане Дункане.

Дунк посунувся.

— Вам уже не дісталося страви, пане.

— То байдуже. Я знаю, де в Маслоплава кухня. Але вино, сподіваюся, знайдеться?

Від Скрипаля пливли пахощі помаранчів та лимонів з присмаком якоїсь невідомої східної прянощі. Може, мускатного горіха, Дунк не сказав би напевне. Що він, зрештою, знав про мускатні горіхи?

— Ваші вихваляння не надто шляхетні, — заявив пан Глендон.

— Хіба? Тоді мушу просити вас пробачити мені. Я б ніколи не завдав образи синові Вогнепала.

Юнака це застигло зненацька.

— То ви знаєте, хто я?

— Син свого батька, сподіваюся.

— Дивіться-но, — вказав пан Кайл-Кіт. — Весільний пиріг.

Його штовхали крізь двері шестеро кухарчуків на широкому возику з коліщатами. Пиріг був рум’яний, хрумкий та величезний. Зсередини нього доносилися звуки: цвірінькання, квохтання, тукотіння. Пан та пані Маслоплав зійшли з підвищення, щоб зустріти пиріг, разом тримаючи у руках меча. Коли вони розрізали його навпіл, зсередини вилетіло і почало пурхати палатою з півсотні пташок. На інших весільних бенкетах, які відвідував Дунк, пироги наповнювали самими голубами чи якимись співочими птахами, але у цей посадили одразу сойок, жайворонків, різного роду голубів, пересмішників, солов’їв, малих брунатних горобців і навіть великого червоного папугу.