Таємничий лицар
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Таємничий лицар». Краткое содержание книги:
В порядку експерименту, слідом за першими двома, третя повість значно адаптована у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, ба навіть імен набули цілком українського звучання, подекуди — колориту прилеглих країн, а всілякі «сери» та «лорди» геть зникли з тексту.
Повість публікувалася у складі антологій, тому обкладинка взята зі створеного за нею коміксу.
Таємничий лицар. Повість із життя Семицарства
I
Описана у повісті історія сталася приблизно за дев’яносто років до початку подій «Гри престолів».
На виїзді з міста Камінний Септ валка втрапила під легкий літній дощик. Складалася вона з Дунка на старому бойовому огирі Громі, Яйка на молоденькій жвавій кобилці, якій він дав ім’я Крапелька, та мула Маестра за ним у поводі. Мул тягнув на спині Дункове озброєння, Яйкові книжки, постіль, намет, одяг, кілька чималих шматків твердої солоної яловичини, пів-боклаги меду і два міхи води. Голову його від дощу боронив старий Яйків крислатий солом’яний бриль, обвислий та незугарний, в якому малий прорізав дві дірки для Маестрових вух. Собі ж на голову Яйк сплів нового — на Дунків погляд, нічим не кращого, тільки без дірок.
Наблизившись до міської брами, Яйк раптом натягнув повід. Високо над брамою на залізному шпичаку стирчала свіжісінька з виду голова зрадника. Рожева її плоть ще й позеленіти не встигла, хоча гайвороння вже взялося до справи: пошматувало губи та щоки мерця, а від очей лишило дві бурі ями, у яких дощ змішувався із загуслою кров’ю й витікав червоними слізьми. Голова розкрила рота, наче проповідувала щось до подорожніх під собою.
За своє життя Дунк надивився такого вдосталь.
— Колись, як я був ще малим у Король-Березі, то вкрав голову просто зі шпичака, — розповідав він Яйкові. Хоча насправді то Тхір заліз на мур і поцупив голову, бо Раф і Книш дражнилися, що він ніколи не зважиться. Але щойно прибігла варта, Тхір скинув голову донизу, і піймав її саме Дунк. — То був якийсь бунтівний князь чи розбійний лицар. А може, звичайний собі горлоріз. Голова — вона і є голова. За кілька днів на шпичаку однієї від іншої не відрізниш.
Вони з трьома друзями заходилися лякати тією головою дівчат з Блошиного Подолу: наздоганяли їх провулками, ловили і не пускали, поки дівчата її не поцілують. Раф був прудкий, жодне дівча Король-Берега не могло від нього втекти, і тому голова не знала спочинку. Але про ті юнацькі звитяги Яйкові краще не знати. «Тхір, Раф і Книш. Троє малолітніх харцизяк, а поміж них я — найгірший.» Вони з хлопцями бавилися головою, аж поки м’ясо на ній не почорніло і не почало відвалюватися. Ганяти з нею дівчат стало нецікаво, тож одного дня вони вихором влетіли до харчівні та вкинули голову до казана з юшкою.
— Гайвороння полюбляє спершу видлубати очі, — казав він Яйкові. — Тоді западають щоки, плоть зеленіє…
Він скоса зиркнув на голову.
— Стій-но. Знайоме обличчя.
— Авжеж, пане, — підтвердив Яйк. — Це ж септон-горбань, який три дні тому намовляв на пана Кровокрука.
Тоді він згадав. «Та це ж септон, служитель Седмиці, хай навіть і проповідував зраду.»
— Його руки червоніють від крові брата і крові юного небожа, — проказував горбань до натовпу, що зібрався на базарній площі. — За його волею чорна тінь задушила синів хороброго принца Валара у череві матері. Де тепер наш молодий кронпринц? Де його брат, наш улюблений Матарис? Куди подівся ласкавий король Даерон і звитяжний Баелор Списолам? Усіх проковтнула смерть, усіх до одного, а цей живе — блідий птах з кривавим дзьобом, що всівся на плечі короля Аериса і каркає йому до вуха. Пекельна мітка позначає його обличчя, порожнє око дивиться із глибин сьомого пекла. Це він наслав на нас посуху, пошесть і згубу. Піднімаймося, кажу я вам, і пригадаймо, що за морем в нас є правдивий король! Свята Седмиця є на небі, Семицарство на землі, а Чорний Дракон дав життя семи синам! Піднімаймося, панове, і ви, шляхетні пані, не баріться! Повстаньте, хоробрі лицарі та дужі хлібороби, скиньте Кровокрука, ницого ворожбита, і врятуйте од вічної кари ваших дітей та дітей ваших дітей!
«Що не слово, то зрада». І все ж моторошно бачити його на шпичаку, з ямами замість очей.
— Еге ж, саме він, — погодився Дунк. — Ще одна нагода швидше забратися з цього міста.
Він торкнувся острогами Громових боків, і вони з Яйком виїхали крізь браму Камінного Септу під тихий шурхіт дощу.
«Скільки очей має пан Кровокрук?», загадували люди загадку. І відповідали: «Тисячу і ще одне». Хтось казав, що Правиця Короля вивчав темні мистецтва, а тому міг змінювати обличчя, набувати подоби одноокого собаки, ба навіть туману. Зграї кощавих сірих вовків буцімто полювали на його ворогів, а гайворони-трупоїди вивідували і шепотіли таємниці просто йому на вухо. Дунк дурних казок не слухав, але охоче вірив, що доглядачів Кровокрукові не бракує.
Колись він бачив згадану особу на власні очі. Це було у Король-Березі. Князь Брінден Водограй мав шкіру білу, як кістка, і таке саме волосся. Єдине око — друге він втратив у битві проти свого зведенюка Лихого Булата на полі Червонотрав’я — було криваво-червоне. На щоці та шиї палала родима пляма винного кольору, від якої він отримав своє прізвисько.