![Орден Жовтого Дятла [Орден Жёлтого Дятла - uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/1/3/0/orden-zhovtogo-dyatla-orden-zhyoltogo-dyatla-uk-download.jpg)
Орден Жовтого Дятла [Орден Жёлтого Дятла - uk]
- Автор: Лобату Монтейру
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 978-5-699-95766-8
- Переводчик: В. М. Булат
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Орден Жовтого Дятла [Орден Жёлтого Дятла - uk]». Краткое содержание книги:
В «Ордені Жовтого Дятла» переказано цілу низку дитячих творів письменника: «Казки тіточки Настасії», «Мисливські подвиги Педріньйо», «Записки Емілії», «Кирпа» тощо.
У хатинці бабусі Бенти живе Емілія, в неї багато друзів. Крім самої бабусі і куховарки тіточки Настасії, яка пошила Емілію з ганчірок, вона має приятелів дітей: хлопчика Педріньйо та дівчинку Кирпу. А ще в неї є такі дивні і незвичайні друзі, яких, напевне, ніхто на світі не має, — учений носоріг і чудовий зубний лікар Кандим, Жоан Уяви Собі, клоун Куку та Пустикозу. Дарма, що деякі герої зроблені з ганчір’я або кукурудзяного качана (у Бразілії сільські дітлахи часто граються такими ляльками), всі вони в письменника живі і діють у справжній Бразілії з її строкатими птахами, дивовижними звірами, пишними деревами, на яких ростуть різні смачні овочі.
Отож рушаймо до Будиночка Жовтого Дятла.
Переклав Володимир Булат
Малював Валентин Чернуха
Перекладено з видання:
Монтейру Лобату. Орден Желтого Дятла. Детгиз, Москва, 1961
Португальською мовою «Sítio do Picapau Amarelo» («Будиночок Жовтого Дятла») — це ціла серія з 23-х книжок, написаних з 1921 по 1947 рік. Російське видання — це скорочений переказ окремих епізодів деяких з цих книжок. Українське видання є перекладом російського.
— Уявляю, коли б вони побачили поїзд, — зауважила Емілія.
Тоді Колумб, — вів далі кіт, — поклав собі зійти на берег і дізнатися, що це за земля, бо не був певен, чи Це Америка, чи щось інше. Він спустив шлюпку на воду і поплив до берега. Стрибнув на берег і покликав індіанців.
Індіанці навіть не зрушили з місця, та їхній вождь поклав не боятись і підійшов до Колумба.
«Привіт!» — сказав Колумб поштиво і зняв свого капелюха з пером.
«Ласкаво просимо!» — відповідав індіанець, але капелюха не зняв, тому що не носив його.
Тоді Колумб поцікавився:
«Чи не можете ви, сеньйоре, сказати мені: оце і є та сама Америка, яку я шукаю?»
«Атож! — відповів індіанець. — Оце і є та сама Америка, яку ви, сеньйоре, шукаєте. А я знаю, хто ви! Адже ви той самий Христофор Колумб, так?»
«Це справді я. Як ви вгадали?»
«Сам не знаю, — відповів індіанець. — Як тільки ви, сеньйоре, ступили на берег, мене начебто в живіт ударило, і я сказав собі: це приїхав сеньйор Христофор, побий мене грім!»
Колумб попростував до індіанця, щоб потиснути йому руку. Індіанець обернувся до своїх товаришів, що стояли трохи осторонь, і крикнув:
«Ось нас і відкрили, хлопці! Це і є той самий Христофор Колумб, який хазяйнуватиме на нашій землі. Старі часи закінчилися. Тепер починається нове життя. І така зніметься колотнеча…»
В цьому місці розповіді граф вистромив голову з бляшанки і голосно сказав:
— Не вірте! Америку відкрито зовсім не так! Я прочитав усю історію Колумба в книзі, що стоїть на полиці у донни Бенти. Я запевняю, що кіт Фелікс усе вигадує.
— Нічого він не вигадує! — скипіла Емілія, — Так усе й було. Книжка там не була і не може знати більше, ніж дідусь сеньйора Фелікса, який сам там був і на власні очі все бачив.
— Та ця історія просто бридня! — обурився вчений граф. — Бридня якась!..
— Самі ви бридня! — зарепетувала Емілія.
І обернувшись до Кирпи, запропонувала:
— Чому б нам не заткнути графа, га?
Кирпа погодилася, що це непогана думка: вона збігала на кухню, принесла велику покришку і закрила банку, в якій сидів граф.
Коли непорозуміння закінчилися, кіт Фелікс вів далі:
— Потім були ще пригоди, а потім ще пригоди, а потім ще нові пригоди, аж поки дідусь одружився і народився мій тато, а потім мій тато одружився, і народився я.
— А де ви народилися? — запитав Педріньйо.
— Я народився у Сполучених Штатах, в місті Нью-Йорку. Я народився на сорок третьому поверсі найвищого хмарочосу.
— Хма-ро-чосу… — мрійливо повторила Емілія. — Гарна назва. На місці донни Бенти я перейменувала б нашу безрогу корову на Хмарочобушку…
— Не переривай щохвилини, Еміліє! — розгнівалася Кирпа. — Адже кіт не може так розповідати… — І, обернувшись до кота, спитала: — А ці будинки справді чешуть хмари, чи це тільки так кажуть?
— Чешуть, аякже, — підтвердив кіт, — подеколи до дір. Хмари над Нью-Йорком усі в дірках.
— Я б на їх місці підвісила хмари трошки вище, — докинула Емілія.
Кирпа затулила їй рота рукою.
— Народився я в хмарочосі,— провадив кіт, — і виховувався як вуличний хлопчисько. Поміж американських кошенят я славився як найбільший хуліган, і вже мишкам-злодюжкам я не потурав! А коли я підріс, то і на щурів напався, еге ж: і вже так ловив мишей, так ловив мишей, Що майже все мишаче населення в інше місто переїхало. І от якось спало мені на думку рушити у мандри. Пішов я на пристань і побачив там безліч кораблів — ті новіші, інші старіші. Я вибрав найстаріший корабель, зметикувавши, що на новому, мабуть, менше мишей. Ну от, значить, сів я на корабель, звичайно, без квитка, і відразу спустився в трюм. Як тільки я ввійшов, усе мишаче товариство пороснуло врозтіч і поховалося по кутках. Мені пощастило злапати тільки чотирьох. На другий день я, правда, спіймав уже цілий десяток. На третій день я спіймав двадцять мишей. На четвертий…
— …ви спіймали сорок! — сказала Емілія.
— Ні, лише тридцять дев’ять, — поправив кіт. — І так тривало п’ятнадцять днів. На шістнадцятий день я був уже гладкий, як свиня, і дав пискунам спокій. Ось тут і скоїлося нещастя.
— Яке нещастя?
— Майте терпіння. Я саме доїдав останню мишу з тих, що зловив на кораблі, коли згори почувся рев. Я піднявся на палубу — дізнатися, що сталося, і виявилося, що це реве буря, а капітан сказав, що корабель налетів на скелю і збирається тонути.
— Хай бог милує,— сказала тітонька Настасія, яка була задрімала, та цієї хвилини прокинулася, — страшна, напевно, була картина…