У задзеркаллі 1910—1930-их років

З часом проґресивні ідеї вищезгаданого харківського діяча, виголошені в його основних працях того часу — «Робітнича справа в програмі У.Н.П.» (1902), «Селянська справа в програмі У.Н.П.» (1902), а також «Справа української інтеліґенції в програмі У.Н.П.» (1904), — поступово забувалися в політичних колах, набуваючи в руслі модних соціялістичних тенденцій такого ж архаїчного значення, що й праця «Самостійна Україна». Але згодом відбулось відродження вчення М. Міхновського, яке, повставши феніксом з попелу забуття, спричинилося до формування націоналістичного світогляду партій новітнього часу. Справді, виплекані на теренах Східньої України, ідеї великого ідеолога націоналізму від часу їх виголошення у вищезазначених працях потроху випарились із свідомости українського суспільства: про них знали, але не брали до уваги як плятформу, що на ній можна було щось збудувати. Втім, збудовано таки було, і прикладом на це слугує діяльність Степана Охримовича, ініціятора українського руху в Західній Україні вже після Першої світової війни. Випадково знайдені ним у бібліотеці Львівського національного музею праці М. Міхновського, і зокрема його брошура «Самостійна Україна», надихнули Охримовича на подальшу діяльність, посприявши формуванню ідеологічного світогляду західноукраїнських гуртків молоді. Це були «Організація вищих кляс українських гімназій» (серед провідних членів — Р. Шухевич, Ю. Шухевич, В. Янів, С. Бандера), «Група української державницької молоді» (С. Охримович, Ю. Вассиян) та «Союз української націоналістичної молоді» (Б. Кравців). Майже через чверть століття вченням М. Міхновського були наснажені також новостворені загони Організації українських націоналістів, яка очолила боротьбу свідомого загалу за «одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від Карпатів аж по Кавказ».