Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
Третьої ночі вона постала перед лицем Зла. А Зло цього разу набуло подоби цілковитого виснаження й височезної температури — дівчина майже непритомніла, та при цьому їй не вдавалося навіть задрімати. Десь за вікном чулося безугавне вовче виття. Часом Шанталь думала, що в неї почалися галюцинації: їй здавалося, що звір проникнув до її кімнати й розмовляє з нею незрозумілою мовою. На якусь хвильку їй полегшало, і вона захотіла встати й піти до церкви, попрохати падре викликати лікаря — їй зле, дуже зле. Та коли вона спробувала здійснити свій намір, то збагнула, що ноги їй не коряться — зробилися достоту ватяні, й до церкви їй не дійти.
Якщо піде, то до церкви нізащо не дійде.
А якщо все ж таки дійде, то доведеться їй чекати, доки падре прокинеться, одягнеться, відчинить їй двері, а тим часом нічний холод так роздмухає її лихоманку, що вона сконає прямісінько там, перед тим місцем, яке багато хто вважає священним.
«Що ж, — подумала Шанталь. — Принаймні нікому не доведеться нести мене на цвинтар, — я на ньому й помру».
Усеньку ніч вона знемагала в жару й напівмаренні, але коли ранішнє світло проникло до її кімнати, помітила, що температура спала майже наполовину. Сили повернулися до неї, вона спробувала було заснути, але почула знайомий гудок — це у Віскос приїхав булочник, і, виходить, настав час готувати ранкову каву.
Ніхто не наказував їй спускатися й купувати хліба, вона не мала ні перед ким жодних обов’язків, а тому могла ніжитися в ліжку хоч увесь день, адже на роботу виходила лише вечорами. Однак Шанталь відчувала — щось у ній змінилося: щоб остаточно не з’їхати з глузду, їй конче необхідно відчути довколишній світ. Вона хотіла побачити людей, які цієї пори, як завше, товпляться біля маленького зеленого фургону, обмінюючи монетки на хліб і радуючись тому, що розпочався новий день і вони мають собі заняття і мають, що їсти.
Вона спустилася, привіталася, почула: «У тебе зморений вигляд» та «Либонь, щось трапилося?» Усі були привітні й співчутливі, ладні негайно прийти на допомогу, усі були простодушні й неудавано добрі, а її душа рвалася на шмаття, охоплена страхом і усвідомленням своєї влади, мріями й жагою пригод. Їй би дуже кортіло поділитися з ким-небудь своєю таємницею, та вона знала — варто розповісти комусь одному, як ще до полудня про це знатиме геть усе містечко. То ж ліпше подякувати за те, що турбуються про її здоров’я, і йти своєю дорогою, доки не проясниться в голові.
— Ні, пусте, — відповідала вона. — Вовк завивав усю ніч, не давав заснути.
— А я не чула ніякого вовка, — здивувалася хазяйка готелю, яка теж купувала хліб.
— Ось уже кілька місяців як в окрузі вовчого виття годі почути, — погодилася з нею жінка, яка готувала місцеві страви, що продавалися в готельній крамничці. — Мисливці, схоже, винищили усіх до одного, а для нас це дуже кепсько, бо вовки — то головна принада для приїжджих. І що невловиміший звір, то більший азарт у мисливців. Вони ж бо обожнюють такі от дурні змагання.
— При булочнику не варто б згадувати, що вовків в окрузі більше немає, — мовила хазяйка готелю. — Довідаються про це люди, то й зовсім перестануть приїздити до нас у Віскос.
— Але ж я чула вовче виття…
— Очевидячки, то був перевертень, — зауважила війтова дружина, яка терпіти не могла Шанталь, проте була дамою гарно вихованою й уміла приховувати свої почуття.
— Ніяких перевертнів не існує, — не без роздратування сказала хазяйка. — Звичайнісінький собі вовк, якого досі, певне, вже застрелили.
Війтова дружина, однак, не збиралася здаватися:
— Існує чи ні, але якийсь вовк цієї ночі завивав, Ви змушуєте Шанталь працювати надурочно, вона надто втомлюється, от їй і ввижається всяке.
Шанталь, не втручаючись у їхню суперечку, купила хлібину й пішла.
«Безглузде змагання», — подумала вона, згадуючи слова однієї із співбесідниць. Гм… таким от і ввижається їм усеньке життя — безглуздим змаганням. Шанталь насилу стрималася, щоб не викласти їм пропозицію, зроблену їй чужоземцем, — цікаво було б подивитися, як ці убогі духом люди, що зручненько облаштувалися в житті, влаштують інше змагання, у якому сенсу буде більше. В обмін на злочин — десять зливків золота, здатних забезпечити майбутнє їхніх дітей і онуків, а заразом і повернути колишню славу Віскоса, — з вовками чи без вовків.