Диявол і сеньйорита Прим
- Автор: Коэльо Пауло
- Серия: І в день сьомий... #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Софія
- ISBN: 966-8075-60-9
- Переводчик: Б. Андрущенко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Диявол і сеньйорита Прим». Краткое содержание книги:
Селище стрічає його гостинно, а далі надовго стає місцем дії й виконавцем складного сценарію, вигаданого прибульцем.
Незвичайний герой Коельо ставить усе селище перед необхідністю морального вибору, наслідки якого, можливо, назавжди ляжуть тягарем на мешканців. Це чарівне оповідання про людську душу відкриває реальність добра і зла в кожній людині — і унікальну здатність кожної людини робити між ними вибір.
Чужоземця допитають. Він аж ніяк не зможе довести, що Шанталь заходила в його номер і викрала те, що йому належить. Його свідчення — проти її свідчень, однак не виключено, що повірять все-таки йому, особливо якщо в нього знайдуться впливові друзі й потрібні зв’язки. Тоді Шанталь наполягатиме на проведенні експертизи, і з’ясується, що вона каже правду, — на металі виявлять часточки ґрунту.
А тим часом чутки про цю історію докотяться до Віскоса, і його мешканці — із заздрощів чи із злості, зуміють настроїти поліцію проти дівчини, розповівши, що про неї ходить слава, ніби вона не раз розпусничала з приїжджими постояльцями, а тому могла украсти зливок, поки чужоземець спав.
І скінчиться все це найжалюгіднішим і найсумнішим чином: золото конфіскують до суду, що розбиратиме справу, Шанталь піймає іншу попутку й повернеться до Віскоса — принижена, знищена, приречена на пересуди й плітки, які не забудуться ще декілька десятків років. Потім з’ясується, що процес ні до чого не приведе, що адвокати коштують таких грошей, яких вона й у руках зроду не тримала, і зрештою вона, не чекаючи суду, відмовиться від золота.
І що в результаті? Ані золота, ані доброго імені.
Але ж є ще й інший варіант: чужоземець сказав їй правду. Коли Шанталь викраде зливок і зникне з ним, хіба не врятує вона цим своє місто від куди більшого лиха?
Однак ще перш ніж вийти з будинку й рушити до лісу, Шанталь знала, що ніколи не зважиться на такий крок. Тоді чому саме тієї миті, яка могла б цілковито змінити все її життя, її охопив такий страх? Хіба не траплялося Шанталь спати з тими, хто їй припадав до вподоби? Хіба не кокетувала вона із завсідниками шинку, сподіваючись на гарні чайові? Хіба не брехала час від часу? Хіба не заздрила колишнім друзям, які тепер з’являлися у Віскосі лише під Новий рік, аби перевідати рідних?
Вона щосили уп’ялася пальцями в зливок, звелася на ноги, відчуваючи безсилля та розпач, і знову сховала золото в ямку й засипала землею. Ні, вона на таке не здатна — і справа тут не в тому, чесна вона чи ні, а в страхові, що оволодів нею. Цієї миті вона ясно усвідомила, що людині годі здійснити свою мрію у двох випадках: коли вона геть нездійсненна або ж якщо колесо долі робить раптовий оберт і твоя мрія перетворюється на щось цілком здійсненне, от тільки ти до цього не готовий. Тоді тебе й охоплює страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, яке щоразу кидатиме тобі виклик за викликом, перед розумінням того, що все звичне й відоме згине безслідно й назавжди.
Люди прагнуть змінити геть усе, але водночас хочуть, щоб усе лишалося таким, як і раніше. Шанталь не знала, чому так трапляється, але саме ці відчуття оволоділи нею тепер. А може, вона надто сильно приросла серцем до Віскоса, надто звикла до того, щоб відчувати себе переможеною, — і будь-який шанс на перемогу став для неї непомірним тягарем, нестерпним гнітом?
Вона не сумнівалася, що чужоземцеві набридне чекати від неї відповіді й незабаром, може й сьогодні увечері, він надумає зупинити свій вибір на комусь іншому. Але страх пересилював бажання змінити свою долю.
Руки, які тільки-но тримали зливок золота, муситимуть знову взяти швабру, мочалку, ганчірку для миття підлоги. Шанталь повернулася спиною до закопаного скарбу й попрямувала до міста: там, у готелі, на неї вже чекала розгнівана хазяйка, якій дівчина пообіцяла прибрати в шинку ще до того, як прокинеться їхній єдиний постоялець.
Побоювання Шанталь не підтвердилися — чужоземець не виїхав. Того ж вечора вона бачила його в шинку: він був як ніколи жвавий і ввічливий, розповідав про свої пригоди, не такі вже й правдоподібні, однак, щонайменше, яскраво й насичено пережиті ним в уяві. І так самісінько, як і вчора, погляди їхні байдуже зустрілися лише тієї миті, коли він розраховувався за частунок.
Шанталь була змучена й мріяла лише про одне: аби всі розійшлися якнайраніше. Однак чужоземець сьогодні був особливо в ударі й розповідав щораз нові й нові історії, а завсідники слухали його уважно, з інтересом і з тією повагою, що дужче схожа на смиренну ненависть, яку сільські жителі відчувають до городян, вважаючи, що ті розумніші, освіченіші, сучасніші, культурніші й на всьому розуміються ліпше, ніж вони.