Янголятко в кутих черевиках. Книга перша
- Автор: Ворзельська Генечка
- Серия: Янголятко в кутих черевиках #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-45-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Янголятко в кутих черевиках. Книга перша». Краткое содержание книги:
Здавалося, неможливо вигадати щось нове. Все вже вигадано, всі жанри випробувані, й письменники переписують одне одного. Проте авторка сміливо кидає виклик усім канонам, усім грандам, а заразом і читачам. Бо тільки такі твори можна оцінювати за великим рахунком. Бо тільки такі книжки мають шанс стати культовими.
Про що ця книжка? Про війну, про смерть, про кохання. Про нас із вами.
Можливо, це літературний комікс, а може — новий світ.
Але у будь-якому разі гарантуємо вам силу-силенну вражень. А чого іще вимагати від гарної книги?
Я стояла біля неї, і мені так хотілося плакати.
Чоловік вийшов з-поза надгробків, з-поза верб між ними. Він, як завжди, посміхався, і волосся було довге, а очі сяяли зелено.
Він підійшов до мене і став поряд.
— Ви знали його? — спитала я.
— Здається, так, — сказав Вовк. — А ти?
— Мені так здавалося.
— Ким він був для тебе?
— Я любила його.
— Та ну?
— Як брата, — сказала я.
— Тоді, здрастуй, сестро.
Розділ 6
— Як добре, що вони не вбили тебе!
— Вірю, — всміхнувся Вовк. — Мені теж подобається.
Чорні таємниці дикого лісу. Таємниці трясовин і засипаних кістками улоговин. Хіба я могла розпитувати:
— Як?
Хіба він збирався розповісти мені правду?
Вовк прокидався разом із темрявою. Там був його світ, там він жив своїм життям, а опісля відсипався у своїй засипаній цигарковим попелом квартирі.
Він увійшов до Замку Ігор на великі гроші й не помітив погляди сотень жінок, які враз повернули голови.
— Ставлю на дев’яносто сім.
Це він навчив мене таких ігор. Вовк ніколи не вбивав за гроші. Вовк виграв себе у грі на Великі Гроші.
Чоловіки гнівалися, їхні жінки жадали бодай одного погляду, а Вовк грав, і тільки смугасто-червоний круп’є з опудалом метелика на шиї чув номери, на які він ставив:
— Сімдесят сім.
— Виграло сімдесят сім.
— Чотирнадцять.
— Виграло чотирнадцять. Робіть ваші ставки. Виграло вісімдесят, — фішка з ощереною пащею вовка на цифрах вісім і нуль.
— Вина, — сказав Вовк.
— Пригости мене, — просила жінка праворуч.
— Поцілуй мене, — благала інша.
— Сімнадцять, — вимовив Вовк.
— Виграло сімнадцять, — відповів круп’є.
Він відчув чужий запах і побачив радість у чоловічих очах, що ненавиділи його.
— Люба моя, — сказав Вовк і взяв за підборіддя жінку праворуч. — Яке вино ти будеш?
— Байдуже, — шепотіла жінка. — 3 твоїх рук.
— Повернися до чоловіка. — сказав Вовк.
І посміхнувшись, він побачив у її сльозах відображення чотирьох довгих плащів та насунутих на очі капелюхів.
— Повернися до чоловіка, — повторив він і, падаючи спиною на фортецю зі своїх фішок та перекочуючись через рулетковий стіл, вихопив пістолет і вбив трьох із тих, котрі прийшли, щоб убити його.
Униз килимами на сходах, повз кришталеві лампи в руках у дівчат. Назустріч трьом плащам із величезними автоматами, що гавкали свинцем.
— Як я не люблю псів!
І, перестрибуючи через перила, він упав на їхні кулі.
— Він мертвий, — сказав один із плащів, бо не почув, як кричать перехожі:
— Дивіться — вовк!
Вони не бачили, як величезний попелястий вовк мчить нічною вулицею.
— Поїхали? — спитав він.
— Поїхали, — сказала я.
Я тоді шукала друзів. Мені здавалося, що всі люди можуть бути моїми друзями.
— Крихітка? — запитали мене троє чоловіків.
— І ти втекла з дому?
— Так, і мій вітчим…
— Гайда, — вони далі не слухали мене.
А я не запитала:
— Куди?
Я просто пішла за ними й опинилася у підвалі. А там було повно диму та п’яних чоловіків.
Мене виштовхнули на середину, і котрийсь вигукнув:
— Хто більше?!
— П’ятдесят!
— Шістдесят!
— Сімдесят!
Вони збиралися продати мене. Вони називали ціну.
— У мене є гроші, — сказала я. — Я сама заплачу за себе.
Тоді в мене ще не було пістолета.
Але вони не чули:
— Сто!
— Сто десять!
— Сто п’ятдесят!
І раптом почула голос:
— Досить, я забираю її.
— Чужинець, — сказали йому. — Іди собі. Це не твої ігри.
— Ігри? — посміхнувся він, і очі зайнялися зеленим. — Ігри. Давайте зіграємо у гру.
Це був Вовк і два його пістолети, що відблискували вогнем та нікелем.
— То їдемо? — спитав він.
— Їдемо, — зраділа я.
— Здрастуй, Бу-у, здрастуй ліфт, здрастуйте двері.
Я знову була в будинку вітчима, тільки на цей раз із Вовком.
Адже треба було лише дістатися комп’ютера і дізнатися про тих, хто тепер воює зі мною.
А кам’яних воїнів стало вісім, і Вовкові кулі відлітали від них. Але Вовк не хотів іти, хоч я й гукала йому: