Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Треба щось з'їсти, думає він, щось випити. Їжа й питво тримають тіло й душу вкупі. Це прокляте вічне куріння! Він починає вовтузитись біля ранця, напружено вдивляючись У темряву біля ніг, щоб знайти пряжку, потім нишпорить у ранці, де лежать упереміш — бутерброди, білизна, тютюн, цигарки і пляшка горілки, але тут відчуває, як свинцева, невблаганна втома просто закупорює його жили... він засинає... звісивши голову на груди, ліва нога біля чийогось обличчя, котрого він ніколи не бачив, права нога на чиїхось речах, а знесилені, тепер уже й брудні, руки лежать на відкритому ранці...

Прокидається він від того, що хтось наступає йому на руку. Відчувши раптовий біль, Андреас розплющує очі: хтось, квапливо пробираючись повз нього, штовхнув його в спину й наступив на пальці. Вже розвиднілось, і він знов чує, як гучний голос бадьоро вимовляє назву станції, і за якусь мить до нього доходить, що це Дортмунд. Той солдат, що цілу ніч курив і бурмотів у нього за спиною, тут виходить; він пхається проходом, розштовхуючи всіх і лаючись,— отже, незнайомий з сірим обличчям — житель Дортмунда. Його сусід, на чиєму багажі спочивала права Андреасова нога, теж прокинувся й сидить навпочіпки у холодному проході, протираючи очі. Той, ліворуч, біля обличчя якого лежала ліва Андреасова нога,— ще спить. Дортмунд! Дівчата з паруючими бідончиками бігають по перону. Все, як завжди. Біля вагонів стоять жінки, плачуть; дівчата дозволяють себе цілувати, батьки... Звична картина, а все те, вчорашнє,— божевілля.

Але, тільки-но розплющивши очі, в глибині душі він зразу відчув: його «скоро» при ньому. Гачок глибоко засів у ньому, схопив і не відпускає. Це «скоро» спіймало його, як вудка, на якій він буде тільки борсатись, борсатись до того фатального місця десь між Львовом і Чернівцями...

Блискавично, в ту мільйонну частку секунди, коли Андреас прокидався зі сну, він повірив був, що те «скоро» щезне, як нічна маячня — наслідок нескінченних розмов і нескінченного куріння. Але слово те при ньому, тут, невблаганно близько...

Він випростується, помічає, що з напіввідкритого ранця видно сорочку, і запихає її назад. Сусід праворуч опустив вікно й простяг надвір кухоль: худа, стомлена дівчина наливає в нього каву. Гаряча кава пахне просто жахливо, від цього запаху Андреаса нудить — це запах казарми, солдатської кухні, яким просмерділась вся Європа... Невже цей сморід розповсюдиться по всьому світу. І все ж (як глибоко пустили в ньому коріння звички), усе ж він простягає через вікно й свій кухоль, щоб і йому налили кави, сірої, як уніформа. Він вловлює ледь чутний запах, що йде від дівчини: вона, видно, спить одягнена, ходить ночами від поїзда до поїзда і весь час тягає, тягає бідони з кавою.

Вона наскрізь просякла запахом цієї огидної кави. Мабуть, спить просто біля бідона з кавою, який увесь час стоїть на плиті, щоб кава завжди була тепла, спить уривками від одного до другого ешелону. У неї суха й сіра, як брудне молоко, шкіра, ріденьке й тьмяне темне волосся вибивається пасемцями з-під наколки, але очі лагідні й смутні, і коли вона нахиляється, щоб налити йому в кухоль кави, він зауважує, яка зворушлива в неї потилиця. Мила дівчина,— думає він,— усім вона здаватиметься бридкою, а насправді вона мила і гарна... в неї маленькі ніжні пальці... я міг би годинами дивитись, як вона наливає мені каву; якби в чашці була дірочка, вона змушена була б лити й лити, а я дивився б у її лагідні очі й на її зворушливу потилицю, а бадьорий голос з гучномовця хай би помовчав. Усі нещастя йдуть від цих бадьорих голосів. Саме вони свого часу оголосили війну, саме вони командують цією найогиднішою з усіх війною на вокзалах.

До біса всі бадьорі голоси!

Залізничник у червоному кашкеті покірно чекає, поки гучномовець оголосить свій вирок, потім поїзд рушить, кількома героями у ньому стане менше, кількома більше. Уже розвиднілося, але ще рано — щойно сьома година. Ніколи, вже ніколи в житті я не їхатиму через Дортмунд. Все-таки дивно, отаке місто, як Дортмунд, я ж не раз проїздив через нього, а ніколи в ньому не був. І ніколи в житті я не дізнаюсь уже, який на вигляд той Дортмунд, ніколи в житті не побачу цієї дівчини з кавником. Ніколи; скоро я помру, десь між Львовом і Чернівцями. Моє життя — це лише певна кількість кілометрів, шматок залізничної колії. Але все-таки дивно, адже лінія фронту не проходить між Львовом і Чернівцями, і партизанів там не так уже й багато, невже за одну ніч фронт посунувся так далеко, так неймовірно далеко? А що, коли війна зовсім несподівано закінчиться? І мир настане ще перед моїм «скоро»? Може ж статися щось катастрофічне? Може, ідол помре? Або його, нарешті, вколошкають? А може, росіяни розпочали генеральний наступ і змели весь наш фронт між Львовом і Чернівцями? І — капітуляція...