Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

В повісті «І не промовив жодного слова...» тільки дві центральні постаті — Фред Богнер і його дружина Кете. Зате вони розповідають самі про себе. Та ще істотніше інше: вони оцінюють з різних поглядів одних і тих самих людей, одні й ті самі події і проблеми. З'являється поліфонія, яка стане визначальною для художнього ладу і «Дому без господаря», і «Більярду о пів на десяту». В «Домі без господаря» ми чуємо «голоси» юного Мартіна Баха, його приятеля Генріха, Генріхової матері В Ільми і, певна річ, Нелли та Альберта. А «Більярд...» складається з монологів таємного радника Фемеля, його сина Роберта, його дружини Йоганни, його секретарки Леонори, його внучки Рут, давнього Робертового приятеля Шрелли, старого портьє Йохена...

Правда, в Белля є ще одна повість —«Хліб ранніх літ» (1955), розказана від імені головного героя, Вальтера Фендріха. Однак цього героя не можна назвати попередником Ганса Шніра з роману «Очима клоуна», бо він, хоч і є постаттю цілком беллівською (хоча б тому, що раптове, несподіване кохання перевернуло його життя), а проте залишається звичайним ліричним персонажем. А Шнір до певної міри узурпує авторську владу, бо не стільки знайомить читача з людьми, яких зустрічає, скільки створює їх за образом і подобою свого до них ставлення.

Може, це зосталося б непоміченим, якби через рік після виходу «Очима клоуна» не з'явилася повість «Самовільна відлучка». У ній Вільгельм Шмельдер розповідав про своє життя. Але як? В «Очима клоуна» (незважаючи на багатство ретроспекцій, на несподіваність асоціацій) є певний час дій: це — ті кілька годин, що їх Ганс пробув у своїй квартирі між приїздом до Бонна й виходом на паперть. І він, час, якнайтісніше пов'язаний із ретроспекціями й асоціаціями, оскільки саме цього дня герой остаточно втратив ангажемент, залишився без копійки і, головне, дізнався, що Марі вийшла заміж за Цюпфнера. Тільки один день триває безпосередня дія і в «Хлібі ранніх літ», в «І не промовив жодного слова...», в «Більярді о пів на десяту». Є свій «один день» і в «Самовільній відлучці» 22 вересня 1938 року, день, коли Шмельдер з'явився в дім до Бехтольдів, коли почалося його вічне кохання й до смішного коротке сімейне життя. Але день цей — не точка опори для оповідача. Навпаки, до нього майже неможливо дістатись, і на ньому зовсім неможливо утриматися. Розповідь раз у раз відхиляється вбік, вона, по суті, поспіль складається з таких відхилень.

І справа не в психопатичній Шмельдеровій балакучості: такий принцип побудови його звіту про своє життя. «Не тільки про себе, а про всіх згадуваних у цій повісті я хотів би написати не у викінченій, послідовній формі,— каже він,— а на взірець отих альбомів „Розмалюй сам“, що про них ми знаємо ще з нашого щасливого дитинства...»

Читача запрошують у співавтори. Але ще важливіше те, що цим стверджується авторство Шмельдера. На відміну від Ганса Шміра, Шмельдер уже видимо відірвався від власної історії, став, сказати б, над нею. І це дає йому нові права, відкриває перед ним нові можливості. Одна з них у тому й полягає, щоб образ буття не завершувати, а тільки ескізно його накидати. Бо незавершеність, ескізність співзвучна відтворюваній тут «швейкіані» Шмельдера-героя. Крім того, необхідність заповнювати все нові прогалини цієї «швейкіани» мобілізує авторську активність, яка в даному разі можлива тільки як активність іронічна, навіть саркастична: «На цьому вичерпується і воєнна, і подружня тема, й далі в оповіданні пануватиме тільки аромат мирних троянд. Ті воєнні й повоєнні події, про які я муситиму згадати, задля більшої пропорційності я подам у стилізованому вигляді — або в стилі модерн, або в стилі художників Шпіцвега чи Макарта». Для «швейкіани», яка підводить до думки, що «процес роблення людей починається аж тоді, коли ти відлучаєшся з військових частин, які тільки є», такий стиль щось природне, коли взагалі не єдино можливе. Тому що глузування з інших він доповнює глузуванням з себе самого.

У повісті «Чим скінчилось одне відрядження», опублікованій двома роками пізніше, автор уже зовсім відірвався від героїв: у дії він участі не бере і про себе нічого не розповідає. Це, однак,— аж ніяк не повернення до манери, в якій написано роман «Де ти був, Адаме?», а продовження змін, початих «Очима клоуна» і «Самовільною відлучкою». У повісті про витівку батька й сина Грулів нема й натяку на авторське всевідання. Хід суду над ними переказується з чужих слів навіть з украплюванням відповідних цитат: «Вони курили, сидячи на межовому камені біля бундесверівського джипа, який уже догорав і водієм якого (це з'ясувалося трохи пізніше) був Груль-молодший, і дивилися на пожежу „не тільки цілком спокійно, а й вочевидь задоволено“» — так принаймні записав у своєму протоколі поліцмейстер Кірфель із Бірглара.

Така форма не меншою мірою, ніж шмельдерівська ескізність, сприяє комічному забарвленню зображуваного, оскільки наперед його «очуднює». Але в описі грулівського «хеппенінга» гумор явно переважає над сатирою. Навряд чи тому, що Белль «подобрішав». У ранніх його творах фінал був іще осяяний неяскравим світлом надії; у творах пізніших цього вже немає. Не через дедалі більшу «іпохондрію», а завдяки гіркому політичному досвідові 1945 рік багато чого обіцяв, але обіцянки не збулися: «ХДС зруйнував у цій країні християнство, СДПН зруйнувала соціалізм»,— сказано в беллівському «Інтерв'ю із самим собою».