Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Ні, від долі не втечеш... Солдати вже попрокидалися й почали їсти, пити й базікати...
Він висовується у відчинене вікно й підставляє обличчя під удари холодного вранішнього вітру. А може, впитися, подумав він, випити цілу пляшку, тоді вже ні про що б не думалося, і я був би в безпеці щонайменше до Бреслау. Він нахиляється, рвучко розкриває ранець, але невидима рука не дає йому вхопитися за пляшку. Він бере бутерброд і починає спокійно й повільно жувати. Як дико, що на порозі смерті людина їсть. Скоро я помру, і все ж мушу ще їсти. Бутерброди з ковбасою, бутерброди, які роздають під час повітряних нальотів, які йому спакував його друг капелан, цілий пакунок щедро намазаних маслом скибок хліба, і найдикіше те, що вони йому смакують.
Спершись на вікно, він відкушує і спокійно жує, часом простягає руку вниз, де лежить відкритий ранець, щоб дістати ще один бутерброд. І запиває все це ковточками ледь теплої кави.
Прикро заглядати у вікна вбогих будиночків, де невільники саме лаштуються вирушати на свої фабрики. Будинок біля будинку, будинок біля будинку, і в кожному живуть люди, які страждають, сміються, люди, які їдять, і п'ють, і народжують нових людей, які завтра, може, теж загинуть; аж кишить від людей. Старі жінки й діти, чоловіки й солдати. Солдати стоять біля вікон, он один, а там іще один, і всі вони знають, що завтра-післязавтра їх знову заженуть в ешелони і відправлять у пекло...
— Гей, колего,— чути позаду хрипкий голос,— колего, зіграєш з нами партію?
Він злякано обертається і машинально відповідає:
— Зіграю!
І в ту ж мить бачить колоду карт у руці неголеного солдата, який, усміхаючись, дивиться на нього. Здається, я погодився, думає Андреас, потім киває і йде за Неголеним. Прохід зовсім спорожнів, а Неголений і ще один солдат перебралися зі своїми речами в тамбур. Високий блондин з лагідними рисами обличчя сидить навпочіпки й усміхається:
— Ну, що, знайшов ще одного?
— Ага,— хрипким голосом каже Неголений.
Скоро я помру, думає Андреас, сідаючи на ранець, який приволік із собою. Щоразу, як він ставить ранець на підлогу, сталева каска брязкає і, глянувши на каску, він раптом згадує, що забув автомат. Мій автомат, думає він, стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Він посміхається.
— Ну, й правильно,— каже Блондин,— забудь про свої гризоти, зіграй-но з нами.
Ці двоє зручно влаштувалися. Вони сидять, щоправда, під дверима, але двері забарикадовані, а ручка міцно обмотана дротом, і під ними наскладано цілу купу речей. Неголений, одягнений у справжню синю спецівку, дістає з кишені кусачки, витягає звідкись із-під речей моток дроту й починає ще раз обмотувати ним ручку.
— Ну, й правильно, друже,— озивається Блондин.— Пішли вони к бісу аж до Перемишля. Ти ж теж їдеш до Перемишля? Воно й видно,— додає він, коли Андреас киває.
Андреас незабаром помічає, що обидва вони п'яні, у Неголеного в ящику ціла батарея пляшок, і він час від часу пускає пляшку по колу. Спершу вони грають в очко. Поїзд гуркоче, за вікнами дедалі виднішає, й вони час від часу зупиняються на вокзалах, де лунають гучні бадьорі голоси і де їх немає. Поїзд то наповнюється, то порожніє, знову наповнюється і знову стає порожнім, а вони втрьох сидять у кутку й ріжуться в карти.
Часом на станціях хтось починає шалено грюкати знадвору в замкнені двері й лаятись, але вони тільки посміюються, і грають собі далі, і викидають порожні пляшки через вікно. Андреас зовсім не думає, як йому ходити. Це чудово, що азартні ігри такі прості, що зовсім не потребують думки, можна собі думати про щось інше.
...Пауль досі вже встав, а може, він і не спав взагалі. Якщо ще раз була тривога, то він і зовсім не лягав. А коли й спав, то лише кілька годин. О четвертій він був удома. А зараз десь близько десятої. Отже, до восьмої він спав, потім устав, умився, проказав молитву, помолився за мене. Він помолився за те, щоб я пізнав радість, щоб не зрікався людських радощів.
— Пас!— каже він. Чудово, просто кажеш «пас!» і можеш думати про щось своє.
...Потім Пауль пішов додому, розкришив недопалки, набив люльку, закурив, з'їв бутерброд «авіаційного нальоту» й знову пішов. Куди-небудь. Може, до дівчини, яка чекає позашлюбної дитини від солдата, може, до якоїсь із матерів або, може, на чорний ринок — купити трохи цигарок...
— Флеш,— каже Андреас.
Він знову виграє. У кишені вже ціла купа грошей.
— Тобі щастить, друже,— каже Неголений.— Пийте, хлопці! — знову пускає пляшку по колу й починає пітніти, а обличчя під маскою грубуватої веселості залишається сумним і задумливим. Тасує карти... Добре,— думає Андреас, що мені не треба здавати. Ще якусь хвилину можу не думати ні про кого, крім Пауля, який бреде зараз, стомлений і блідий, повз руїни і весь час молиться. Я на нього накричав, а кричати не можна ні на кого, навіть на унтер-офіцера...
— Трельяж,— каже він,— і ще «парочка» на додачу.— Він знову виграє.
Його партнери сміються, їм не йдеться про гроші, вони хочуть лише згаяти час. Яке виснажливе, жахливе заняття — марнувати час, знову й знову накривати важким темним мішком невидиму секундну стрілку, яка мчить по колу десь за горизонтом, чудово розуміючи, що вона все-таки мчить далі, нестримно мчить по колу...
— Нордгаузен,— повідомляє бадьорий голос.— Зупинка Нордгаузен...— а він тим часом тасує карти.— Поїзд для відпускників на Перемишль через...— провадить далі той же голос: — Прохання заходити у вагони й зачиняти двері.
Усе йде своєю чергою. Він повільно здає карти. На годиннику вже скоро одинадцята. Вони все ще п'ють, горілка добра. Він каже про це Неголеному. В поїзді знову повно людей; тепер вони сидять тісно один біля одного, під поглядами багатьох очей. Стало незатишно, мимоволі, доводиться прислухатися до чужих розмов.
— Пас,— каже він.
Блондин і Неголений жартома завищують ставки. Кожен із них розуміє, що партнер блефує, але обидва сміються, бо йдеться про те, хто кого перехитрує.
— Фактично,— каже за спиною голос з північнонімецьким акцентом,— фактично ми вже виграли війну!
— Гм...— озивається інший голос.
— Так, фюрер взагалі не може програти війни,— втручається третій.— Це взагалі дурниця, казати: виграти війну. Хто каже про те, що війну можна виграти, той уже думає, що її можна й програти. Коли ми почали війну, то, ясна річ, ми її виграємо.
— Крим оточений,— каже четвертий.— Біля Перекопа росіяни зімкнули кільце.
— А мені,— каже якийсь дуже тихий голос,— мені ж треба в Крим...
— Тепер тільки на «юнкерсі»,— рішуче стверджує голос упевненого в перемозі.— Це просто чудово, отак «юнкерсом»...
— Томмі їх здорово бояться.
Мовчання тих, хто нічого не говорить, здається зловісним. Вони мовчать, бо нічого не забули, бо знають: усі вони приречені.
Блондин здав карти, і Неголений поставив п'ятдесят марок.
Андреас зауважує, що в нього королівський флеш.
— Ставлю сто,— каже він сміючись.
— Я теж,— пристає на те Неголений.
— І двадцять зверху.
— Теж,— каже Неголений.
Звичайно ж, програє Неголений.
— Двісті сорок марок,— стиха вигукує позад них хтось, очевидно несхвально хитаючи головою. На хвилину западає тиша, солдати прислухаються, як вони підвищують, ставки. Потім усі знову починають говорити.
— Пийте,— заохочує Неголений.
— Але ж це неподобство, з отими дверима!