Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Мені треба більше молитися,— думає Андреас,— я, відколи ми від'їхали з дому, ще майже не молився. Неголений знову замовкає і дивиться на мирний ландшафт, залитий золотим відблиском сонця. Блондин усе ще сидить, він попиває каву з фляги і їсть тепер уже білий хліб з маслом, масло в нього в новісінькій масляночці; він їсть дуже ретельно, охайно. Я повинен більше молитися,— думає Андреас і саме хоче почати молитву, як знов озивається Неголений:

— Так, я кинувся сторчголов. Забрав усе з собою і сів одразу ж у поїзд. Усе забрав: і шнапс, і м'ясо, й гроші... Я ж, хлопче, привіз купу грошей, і все ж це для неї. Нащо б я це все волік? Тільки заради неї. Якби мені зараз шнапсу, хоч трохи шнапсу... але де його дістати? Не можу придумати. Вони ж тут усі звихнуті, ніхто не має уявлення про чорний ринок...

— У мене знайдеться випити,— каже Андреас.— Хочеш?

— Випити... Хлопче... Випити!

Андреас посміхається.

— Давай навзамін: я тобі — пляшку, ти мені — карту. Згода?

Неголений обіймає його. В нього майже щасливе обличчя. Андреас нахиляється до свого ранця й дістає пляшку. На мить він задумується: непедагогічно давати зразу дві пляшки. Другу треба притримати доти, доки йому знов не схочеться випити або як прокинеться на похмілля. Але одразу ж засуває руку до ранця й дістає другу пляшку.

— Ось,— каже,— випий усе сам, я не хочу!

Скоро я помру,— думає він...— скоро, скоро. Й оте «скоро» вже перестало бути таким розпливчастим, він уже добрався навпомацки до цього «скоро», підкрався до нього й нишком підглянув, і вже знає тепер, що він помре в ніч з суботи на неділю десь між Львовом і Чернівцями... в Галичині. Там унизу карти знаходиться Східна Галичина, і він буде зовсім близько від Буковини й Волині. Ці назви — як незнайомі напої. «Буковина» звучить, як міцна слив'янка, а «Волинь» нагадує густе, майже як сироп, пиво, як те пиво, що він його пив якось у відрядженні у Будапешті, справжня пивна юшка.

Він подививсь у вагонну шибу й побачив, як Неголений у нього за спиною прикладає пляшку до рота і як відмовляється Блондин, коли Неголений пропонує випити і йому. Потім Андреас знову дивиться вдалину, але нічого не бачить... бачить тільки за нескінченною рівниною той далекий польський обрій, той запаморочливо безкраїй обрій, який стоятиме в нього перед очима й тоді, коли прийде його година...

Добре, думає він, що я не сам. Жодна людина не могла б цього витримати сама! І він радіє, що погодився грати в карти й познайомився з цими двома. Неголений йому сподобався, та й Блондин теж, він, здається, не такий уже зіпсутий, як здається на перший погляд. Може, він і справді зіпсутий, але все ж — жива людина. Погано, коли людина сама. Було б страх як важко почувати себе самотнім серед оцього натовпу, що зараз набився у вагон, серед оцих, що тільки й знають балакати про свої відпустки та геройства, підвищення по службі й ордени, їжу й куриво, та про жінок, жінок, жінок, які всі начебто валялись у них в ногах... Жодна дівчина не заплаче за мною, думає він, це дивно і сумно... Якби десь котрась думала про мене. Навіть була б нещасною через мене. Господь любить нещасних. Нещастя — це життя, і біль — це життя. Шкода, що жодна дівчина не згадає про мене й не заплаче за мною... Я потяг би її за собою, я потяг би її за собою... заплакану... Усе ж краще, ніж чекати на мене плачучи, цілу вічність. Але такої дівчини нема! Це дивно. Жодної я не цілував. Зрештою, може, хоч і мало ймовірно, що одна дівчина все-таки згадає про мене; ні, не згадає... Наші погляди зустрілися на якусь десяту частку секунди, а то й менше, а я й досі не можу забути її очей. Три з половиною роки я все думав про неї і не міг її забути. Якась десята частка секунди, а то й менше, я не знаю, як її звуть, не знаю про неї нічого, пам'ятаю тільки її очі, дуже лагідні, полохливі, сумні очі кольору просоченого дощем піску, скорботні очі, в яких було щось тваринне, але ще більше — людського. Про них я ніколи, ніколи не забував, жодного дня за три з половиною роки, не знаючи ні її імені, ні де вона живе. Три з половиною роки! Не знаю, висока вона чи низенька, навіть рук її не бачив. Хоч би знати, які в неї руки! Тільки обличчя, та й того не роздивився; темне волосся, майже чорне, а може, каштанове, вузьке, довгасте обличчя, не гарне, не правильне, але очі, майже скошені, кольору темного піску, ці очі належать мені, тільки мені, ці очі спинились на мені й усміхнулись на десяту частку секунди... Там була огорожа, а за нею дім, і я побачив на огорожі лікті дівчини, а поміж ними її обличчя й очі. Десь у глухому закутку Франції, за Ам'єном; під аж посірілим від спеки літнім небом. Переді мною була сільська вулиця, що спиналася вгору поміж рідкими деревами, праворуч тягся мур, а позаду, як у казані, парував Ам'єн; над містом висів дим, темний дим бою клубочивсь, як хмара, ліворуч їхали мотоциклами істеричні офіцери, гуркотіли, залишаючи за собою широкий слід і обсипаючи нас пилюгою, танки, а десь попереду гриміли гармати. Від цієї крутої сільської вулиці в мене раптом запаморочилась голова, і все попливло перед моїми очима, і мур, який праворуч від вулиці, як дурний, дерся на гору, раптом перекинувся, просто взяв і перекинувся, і я раптом з муром упав на бік, так наче ми з ним жили одним життям. Весь світ переді мною закрутився, і я не бачив більше нічого, крім падаючого літака, тільки літак падав не згори вниз, не з неба на землю, а з землі на небо, й мені раптом здалося, що замість неба — земля, а я лежу на сіро-голубій, немилосердно розпеченій поверхні неба. Потім хтось хлюпнув мені в обличчя коньяк, почав мене розтирати, влив трохи коньяку і в горло, і я, підвівши очі, побачив над собою мур, той самий мур, цегляний мур з просвітами, а на мурі лежали два гострі лікті, а поміж ліктями я побачив ці очі, на десяту частку секунди. Потім лейтенант загорлав: «Вперед! Вперед! Вставай!» І хтось потяг мене за комір і заштовхнув у ту колону на сільській вулиці, колона затиснула мене, а вулиця знов підхопила й потягла геть, так що я не міг озирнутися, навіть озирнутися...