Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Ну,— він затинається,— географічну карту.

— А, он воно що! — Неголений одразу ж нагинається, порпається в ранці й простягає Андреасові згорнуту карту.

Жахливо, що Неголений разом з ним схиляється над картою. Андреас відчуває запах тушонки і кислий дух випитого вчора шнапсу. Він відчуває запах поту й бруду і від хвилювання майже нічого не може розгледіти, потім бачить палець Неголеного, товстий, червоний, брудний і все ж приязний палець, а Неголений каже:

— Ось куди я їду!

Андреас читає назву «Коломия». Дивно, зараз, придивившись ближче, він бачить, що Львів знаходиться зовсім недалеко від цієї Коломиї... він вертається назад... Станіслав, Львів... Львів... Станіслав, Коломия, Чернівці. Дивно, думає він; Станіслав, Коломия... ці назви не будять у ньому ніякого певного відгуку. Його внутрішній голос, постійно насторожений і чутливий голос коливається й тремтить, як стрілка компаса, що ніяк не може зупинитися. Коломия, чи я ще потраплю до Коломиї? Нічого певного... дивне коливання неспокійної стрілки... Станіслав? Те саме тремтіння. Нікополь! — думає він раптом. Нічого.

— Ось,— каже Неголений.— Тут знаходиться моя частина. Ремонтні майстерні. Мені там добре живеться.— Він вимовляє це з таким виразом, ніби хоче сказати: — Мені живеться гірше нікуди.

— Дивно,— думає Андреас.— Я гадав, що це рівнинна місцевість, це мала бути зелена пляма з кількома чорними цятками, але карта в цьому місці білувато-жовта. Відроги Карпат,— раптом спадає йому на думку, й перед його внутрішнім зором постає школа, весь будинок, і коридори, й погруддя Ціцерона, тісне шкільне подвір'я, затиснуте схожими на казарми житловими будинками, де влітку у вікнах грілися жінки в самих бюстгальтерах, і буфет з гарячим какао внизу біля будиночка шкільного сторожа, і великий, дуже сухий шпихлір, де вони похапцем курили під час перерв. Відроги Карпат...

Палець Неголеного посувається далі в південно-східному напрямку.

— Херсон,— каже він.— Ще недавно ми були тут, а тепер знову відступаємо, може, до Львова або й до угорських Карпат. Наші війська розгромлено під Нікополем, ти чув повідомлення? Вони там бредуть назад по грязюці, уявляєш відступ по грязюці! Це, мабуть, якесь божевілля, весь транспорт застряє, а коли три машини підряд застряють, тоді все, що за ними на дорозі, вважай, пропало, бо там уже ні назад, ні вперед не зрушишся, і все висаджують у повітря... все вибухає, й тоді всім доводиться брести пішки, може, навіть і генералам... Щиро бажаю їм цього. Але генерали, напевно, драпають на літаках... А треба було б, щоб і вони йшли по грязюці пішки, як улюблена фюрерова піхота. Ти піхотинець?

— Так,— каже Андреас, хоч не дуже дослухався. Він майже з ніжністю вдивляється у той відтинок карти, жовтувато-білий, де тільки чотири чорні кружальця: одне досить велике — це Львів, одне трохи менше — це Чернівці і два зовсім малі: Коломия і Станіслав.— Подаруй мені цю карту,— каже він хрипко.— Подаруй,— каже ще раз, дивлячись на Неголеного. Він уже не міг би розлучитися з цією картою й тремтить від самої думки, що Неголений може йому відмовити. Хіба ж мало таких людей, що для них річ раптом набуває вартості через те, що інші б хотіли її мати. Річ, яку вони за хвилину напевно могли б викинути, стає для них коштовною, і дорогою, й неоціненною тільки тому, що вона виявилась потрібною іншому.

Таких людей багато, але Неголений до них не належить.

— Звичайно,— каже він здивовано,— це ж така дрібниця. Якихось двадцять пфенігів. Та ще й стара. Ти куди їдеш?

— У Нікополь,— каже Андреас і знову відчуває огидну порожнечу при цьому слові, йому здається, що він збрехав Неголеному. Він не наважується глянути йому в очі.

— Ну, поки ти туди доберешся, Нікополя в нас уже не буде, може, хіба Кишинів... не далі. І то хтозна.

— Ти так гадаєш? — питає Андреас. Назва Кишинів йому теж ні про що не говорить.

— Звичайно, Коломия — інша річ,— сміється Неголений.— Скільки ти добиратимешся до місця? Давай подивимося. Завтра вранці Бреслау. Завтра ввечері Перемишль. У Львові ми будемо не раніше як у четвер — п'ятницю, а може, навіть — у п'ятницю ввечері. Ну от, у суботу ввечері я буду в Коломиї, а тобі треба їхати ще кілька днів, може, навіть тиждень, якщо не будеш дурний. А за тиждень нашим Нікополя вже не побачити, за тиждень за Нікополем аж свисне.

Субота,— думає Андреас,— цілком ясне, певне поняття. В суботу я буду ще живий. Досі він не зважувався підійти до цього подумки так близько. Тільки тепер він усвідомив, чому його серце мовчало, коли він рахував час місяцями або навіть роками. Це був переліт далеко, далеко за ціль, постріл у порожнечу, який не викликає відлуння, бо втрапив у нейтральну смугу, якої для нього вже не існує. Кінець зовсім близько, моторошно близько. Субота. Дике, розкішне, болюче тремтіння. В суботу я буду ще живий, ще цілу суботу. Ще три дні. Але в суботу ввечері Неголений уже має бути в Коломиї, отже, я під кінець дня мав би бути в Чернівцях, а це має статися зовсім не в Чернівцях, десь між Львовом і Чернівцями, і не в суботу. Неділя!— думає він раптом. Порожнеча. Майже порожнеча... лагідне, дуже журне й непевне відчуття.— Я помру в неділю рано між Львовом і Чернівцями.